Судді ВС висвітлили актуальні питання, пов’язані зі здійсненням правосуддя, на XIII Міжнародному судово-правовому форумі

Вектори розвитку судової системи, кадрова ситуація в судах, виклики, пов’язані з доступом до правосуддя та захистом прав у час війни, тенденції практики в окремих категоріях судових справ – питання, які були у фокусі дискусії  під час XІІI Міжнародного судово-правового форуму. У заході взяли участь судді Верховного Суду, зокрема судді Великої Палати ВС Олег Ткачук та Ольга Ступак, голова Касаційного господарського суду у складі ВС Лариса Рогач, судді Касаційного цивільного суду у складі ВС Василь Крат, Євген Синельников і Євген Петров, суддя Касаційного кримінального суду у складі ВС Сергій Фомін, суддя КГС ВС Юрій Чумак.

В умовах війни питання щодо забезпечення національної безпеки та боєздатності армії, безумовно, виходять на перший план. З урахуванням цього та беручи до уваги обсяг навантаження на суди і нестачу кадрів у судовій системі, що спричиняє значну тривалість проваджень, актуальності набуває і питання про створення системи військових судів. 

Про це зазначив суддя Великої Палати Верховного Суду Олег Ткачук у межах сесії «Вектори розвитку системи правосуддя» XIII Міжнародного судово-правового форуму.

За словами судді, сьогодні існують базові концепції формування військових судів і в суспільстві триває дискусія щодо доцільності відновлення їх структури в судах загальної юрисдикції. Два законопроєкти, що передбачають створення таких судів, були предметом обговорення під час останнього засідання Пленуму Верховного Суду.

«Звісно, в судовій системі існує низка різних проблем, зокрема з кадровим забезпеченням. Проте без створення належної військової юстиції забезпечити правопорядок в армії неможливо і, відповідно, неможливо створити таку боєздатну, узгоджену військову структуру, яка б дозволяла забезпечити і правопорядок в умовах бойових дій, і захист прав і свобод військовослужбовців та ветеранів війни», – переконаний Олег Ткачук.

Розпочинаючи другу сесію, присвячену темі «Кадрове забезпечення та процедури добору», суддя-спікерка Великої Палати ВС Ольга Ступак зупинилася на ключових рішеннях і підходах ВП ВС, дотичних до питань діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Зокрема, доповідачка навела усталений у практиці ВС підхід, за яким рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді може бути оскаржене лише після розгляду цього питання Вищою радою правосуддя (постанова ВП ВС від 7 березня 2024 року у справі № 9901/541/18). Так само усталеною є позиція, викладена в постанові ВП ВС від 7 березня 2024 року у справі № 800/330/17, щодо того, що виключно до компетенції ВККС України в межах її дискреційних повноважень належить ухвалення рішення про відповідність / невідповідність судді займаній посаді.

Важливим є і висновок, ухвалений ВП ВС 11 липня 2024 року у справі № 990/51/24, яка стосувалася правових наслідків розгляду ВРП рішення ВККС України про невідповідність судді займаній посаді з пропозицією звільнити його із цієї посади після 30 грудня 2023 року (дата набрання чинності Законом України № 3511-ІХ «Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар’єри»). Ольга Ступак нагадала, що відповідно до постанови ВП ВС від 13 червня 2024 року у справі № 9901/198/20 до набрання чинності Законом № 3511-ІХ виключно колегії ВККС України були наділені повноваженнями ухвалювати від імені ВККС України рішення про відповідність / невідповідність займаній посаді судді.

Крім того, спікерка зауважила, що строк на звернення до суду з позовом про оскарження рішення, дій або бездіяльності ВККС України становить один місяць згідно із ч. 5 ст. 122 КАС України (постанова ВП ВС від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23). Також, на думку судді, вартим уваги є висновок ВП ВС щодо неможливості окремого оскарження рішення Комісії про виправлення описки (постанова ВП ВС від 13 червня 2024 року у справі № 990/146/24).

Насамкінець суддя акцентувала на важливості вмотивованості та обґрунтованості рішення ВККС України про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді й на тому, що межі дискреції Комісії не можуть бути неосяжними. Відповідні висновки викладені в постанові ВП ВС від 20 березня 2025 року у справі № 990/134/24.

У межах сесії «Доступ до правосуддя та єдність судової практики» Лариса Рогач висвітлила практичні аспекти забезпечення доступу до правосуддя в контексті належного та ефективного способу захисту.

Основну увагу голова КГС ВС приділила практичному змісту понять «належний спосіб захисту» та «ефективний спосіб захисту», які, за словами судді, є двома сторонами однієї медалі. Вона акцентувала, що ефективність способу захисту перевіряється його здатністю забезпечити реальне поновлення порушеного права, а належність — відповідністю обраного способу правовим механізмам. У цьому контексті Лариса Рогач розглянула приклади судових справ, у яких сторони маніпулювали процесуальними правами, змінюючи відповідача чи юрисдикцію, що створювало ілюзію нового спору.

Суддя наголосила на неприпустимості створення штучного подвоєння процесу, коли, незважаючи на наявність остаточного судового рішення, сторони ініціюють нові провадження під виглядом нових спорів. Така поведінка, на думку доповідачки, підриває правову визначеність та ефективність судового захисту. Як приклад вона навела ситуацію, коли позивач чотири рази звертався до суду щодо продовження договору оренди (постанова ВП ВС від 4 вересня 2019 року у справі № 819/1003/18).

Щодо питання про виконання судового рішення Лариса Рогач зауважила, що завдання суду полягає не лише в ухваленні справедливого рішення, а й у забезпеченні його реального виконання. Як зазначила вона, «рішення має бути таке, яке виконується».

Також суддя наголосила на важливості принципу пропорційності, зокрема в контексті надмірного втручання в право на мирне володіння майном, та навела підхід ВП ВС у справі № 446/478/19 щодо меж накладення земельної ділянки АТ «Укрзалізниця» на ділянку фізичної особи, у якій суд дійшов висновку, що визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке зачіпає не лише спірну, а й неоспорювану частину земельної ділянки, не може бути належним способом захисту, оскільки таке втручання є надмірним і порушує право на мирне володіння майном, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Звернула увагу голова КГС ВС і на застосування принципу добросовісності, навівши справу № 906/1314/21, у якій суд не лише аналізував належність і ефективність способу захисту, а й визначав, чи має орган місцевого самоврядування право посилатися на власну бездіяльність як на аргумент у спорі щодо продовження договору оренди. У цьому рішенні підкреслено, що добросовісність має застосовуватись як до орендодавця, так і до орендаря.

Василь Крат виступив із доповіддю на тему «Передбачуваність судових рішень: способи забезпечення».

Він зазначив, що на сьогодні в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься 256 804 постанови ВС, завдання якого –  орієнтувати і спрямовувати судову практику. Очевидно, що до передбачуваності судових рішень виникають певні питання. При цьому передусім варто говорити про причини.

Суддя звернув увагу на «масові» спори і відсутність позасудового механізму. Приклад із Британією: за оцінками Агентства з контролю фінансового сектору (Financial Conduct Authority), у період між 1990 та 2010 роками споживачі продали приблизно 45 млн страхових полісів, за якими сплачено загалом 44 млрд. FCA запустило позасудову схему повернення коштів за неправомірно продані поліси страхування платежів (PPI). У 2007–2014 роках споживачам повернули 16 млрд: із 13 млн скарг було задоволено 70 %.  В Україні повернення комісій відбувається через судовий механізм, і кількість спорів цієї категорії, як і постанов ВС, значна. Водночас у більшості це малозначні справи. І такі спори могли б вирішуватися не судом, а в адміністративному порядку, як це відбувається, наприклад, у Великій Британії. Тобто одна з причин – перевантаження суду справами, які мали б вирішуватися в позасудовий спосіб.   

Друга причина – невизначеність того, чиї інтереси повинен захищати суд: боржника чи кредитора. У нашому правопорядку навіть немає такої дискусії. А від цього залежать способи захисту. Доповідач зауважив, що сьогодні не лише судова система, але й уся юридична спільнота занадто захопилися способами захисту (ефективними, неефективними тощо). Вони залежать від того, чиї інтереси та які саме мають бути захищені. Також можна говорити про те, наскільки сформовані правові традиції щодо способів захисту. Крім того, доповідач сказав про розпорошеність правового регулювання, що призводить до ускладнення правозастосування. Зокрема, регулювання способів захисту, що є матеріальною категорією, регулюється в процесуальному законодавстві, що неправильно. 

Важливе значення для забезпечення передбачуваності має й правнича освіта та забезпечення «тяглості» в правозастосуванні. Суддя навів як приклад постанову ОП КЦС ВС від 20 січня 2025 року у справі № 390/25/22 і звернув увагу на розмежування оренди та емфітевзису. По суті емфітевзис – це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право володіння та користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Емфітевзис є правом абсолютним, не просто речовим правом на земельну ділянку, а одним із найбільш міцних прав після права власності. Емфітевзис постає в історії приватного права та цивілістичній доктрині як найбільш повне обмежене речове право на сільськогосподарські землі, поступаючись у цьому аспекті лише праву власності. Емфітевзис як речове право на чуже майно стає відносно самостійним і незалежним від договору, яким він встановлений. Самостійність і незалежність емфітевзису від договору, яким він був встановлений, зумовлює ще одну особливість – існування емфітевзису як речового права може бути уражене лише недійсністю такого договору, розірвання ж його наслідків у вигляді припинення емфітевзису не матиме.

Також Василь Крат сказав про колізію судових рішень, яка зумовлена тим, що учасники спорів, у яких рішення ухвалено не на їхню користь, можуть намагатися обійти припис такого рішення. Тож і сторони у справах мають бути свідомі того, наскільки вони сприяють або ні передбачуваності судових рішень. 

Крім того, суддя вважає, що незабаром ми прийдемо до реєстрації відповідної інформації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації про спірність об’єктів, коли щодо них існує спір. Також необхідно вдосконалити ЄДРСР таким чином, щоб він допомагав шукати саме актуальну судову практику тощо. 

Євген Синельников на четвертій сесії форуму «Права людини: акценти воєнного часу» зазначив, що під час війни одна з важливих категорій справ у судах – про відшкодування шкоди, завданої громадянам України, агресією рф. Суддя звернув увагу на висновки ВС щодо обмеження судового імунітету держави-агресора. Доповідач зауважив, що відповідна позиція стала предметом дискусії на міжнародному рівні. Однак вона обґрунтована, зокрема, тим, що держава-агресор брутально знехтувала територіальною цілісністю України, порушила  міжнародні норми, в тому числі гарантії, пов’язані з імунітетом нашої держави, вчинила невиправдану агресію проти держави Україна та її громадян, отже наша держава має право на самозахист від держави-агресора. Разом з тим громадяни України не мали іншого механізму захисту своїх прав, порушених внаслідок агресії рф.

Також суддя звернув увагу на справу про відшкодування шкоди роботодавцем через загибель працівника лісогосподарського підприємства внаслідок детонування протитанкової міни, залишеної на території Київської області ворожими збройними формуваннями. Поставало питання, чи є вина роботодавця в тому, що він не забезпечив належні умови праці. Суд зазначив, що підприємство віднесене до об’єктів критичної інфраструктури і Уряд передбачив певні соціальні виплати для членів сім’ї загиблого працівника таких підприємств. Вина роботодавця у цій справі не була встановлена. 

Існує багато проблем, пов'язаних із розглядом спорів за участю дітей, оскільки близько 2 млн дітей вимушено покинули територію України. Євген Синельников розповів про практику щодо юрисдикції національних судів з вирішення справи про батьківську опіку та відповідальність. Зауважив, що у певних справах іноземні суди (Німеччини, Польщі) ухвалювали рішення про повернення дітей до України за звичайним місцем проживання. Також є випадки, коли батьки укладали мирову угоду про те, що діти повернуться в Україну після закінчення війни. Очевидно, що безпековий фактор підлягає врахуванню при вирішенні цієї категорії спорів.

Також існує багато спорів щодо участі у вихованні дитини (контакту з дитиною), яка виїхала з України, одного з батьків, що залишився на території нашої держави. Доповідач розповів, що суди гнучко підходять до вирішення таких спорів. Зокрема, встановлюється відповідний порядок контакту дитини з батьком, якщо він приїздить навідати її за кордон, на час приїзду дитини в Україну. Також суди визначають порядок контактів батька з дитиною дистанційно засобами телефонного або інтернет-зв’язку в період їхнього перебування на території різних держав тощо.  

 У межах п’ятої сесії XIII Міжнародного судово-правового форуму, присвяченої транскордонним спорам та міжнародному арбітражу, Євген Петров висвітлив тему «Принципи проарбітражності в правових позиціях Верховного Суду: розвиток практики». У своєму виступі він окреслив трансформацію судового підходу до арбітражних угод, звернувши увагу на ключові правові вектори у розгляді справ про визнання та виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.

Євген Петров розповів про послідовну проарбітражну позицію ВС, мета якої – звузити можливості для втручання в рішення міжнародного комерційного арбітражу та посилити їхню юридичну силу. Одним із ключових досягнень стало чітке визначення правової природи арбітражної угоди як процесуального, а не матеріально-правового договору. «Арбітражна угода – це не матеріально-правовий договір, який може бути оскаржений позовом, а процесуальний договір, що не підлягає окремому судовому перегляду», – наголосив Євген Петров, посилаючись на правовий висновок, сформульований у постанові Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 910/3208/22. Таке оспорювання можливе лише в трьох конкретних випадках: у процесі визнання та виконання арбітражного рішення, при його оскарженні або при розгляді позову по суті контракту, який містить арбітражне застереження.  

Суддя зупинився і на нових викликах, пов’язаних із військовою агресією. Суди стикаються зі спробами поставити під сумнів рішення МКАС із посиланням на інтереси оборонно-промислового комплексу або зменшення обороноздатності країни. Однак ВС дотримується позиції, що зобов'язання мають виконуватися належним чином, а посилання на такі обставини не є безумовною підставою для скасування рішення.  

Крім того, Євген Петров зазначив, що судді звужують тлумачення поняття «публічний порядок», не дозволяючи його розширено використовувати для скасування арбітражних рішень. Відхиляються аргументи, засновані на валютних обмеженнях, національності арбітра чи недоведених зв’язках із державою-агресором. Наостанок суддя навів приклад із нещодавньої практики, коли ВС відмовив у наданні дозволу на виконання арбітражного рішення, оскільки воно було використане для обходу санкцій РНБО. Він наголосив, що міжнародний комерційний арбітраж не може бути інструментом ухилення від законодавчо встановлених обмежень.

Проблематика обшуків і накладення арештів на майно у кримінальному провадженні залишається однією з найгостріших тем судової практики. Саме на цьому акцентував Сергій Фомін під час виступу на XIII Міжнародному судово-правовому форумі в межах шостої сесії «Кримінально-правові механізми в приватних спорах». У центрі розмови – тонкі й часто суперечливі нюанси проведення слідчих дій, їх відповідність правовим стандартам та підходи ВС до тлумачення законодавчих прогалин.

Суддя поділився спостереженнями про те, як відсутність чіткої регламентації на законодавчому рівні призводить до правових колізій у питанні про накладення арешту на майно і його вилучення. У зв’язку з цим розповів про нещодавнє рішення ККС, у якому колегія суддів дійшла висновку про те, що ухвала слідчого судді про передачу майна (речових доказів) для реалізації, постановлена на підставі п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК України у кримінальному провадженні, де жодній особі не повідомлено про підозру, має підлягати апеляційному оскарженню (постанова ККС ВС від 27 березня 2025 року у справі № 157/1664/22).

Він наголосив, що в питаннях такої ваги, як припинення права власності на підставі ухвали слідчого судді, постановленої відповідно до п. 2 ч. 6 ст. 100 КПК України, необхідним є додатковий завчасний контроль, а не контроль ex-poste, можливість якого наставатиме тоді, коли повернення майна вже є неможливим, а його наслідком може бути відшкодування вартості. Неможливість оскарження особою в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про передачу майна для реалізації створює умови, за яких помилкове рішення слідчого судді, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для особи у вигляді безпідставного припинення її конституційного права власності. 

Сергій Фомін також згадав рішення об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 7 жовтня 2024 року у справі № 466/525/22, у якому вирішувалося питання щодо проникнення до житла чи іншого володіння в невідкладних випадках до постановлення ухвали слідчого судді, зокрема з метою врятування матеріальних об’єктів (майна), що потенційно можуть мати значення речових доказів у кримінальному провадженні, від прогнозованого знищення, втрати.

Суддя зауважив, що розгляд клопотання про надання дозволу на обшук має здійснюватися за обов’язковою участю сторони, яка ініціює вказане питання, про що зазначив ККС у постанові від 28 вересня 2023 року у справі № 177/225/21, а відповідне судове засідання має фіксуватися технічними засобами.

Під час виступу було також порушено одне з найчутливіших питань: чи можна вважати особу затриманою, якщо їй заборонено залишати приміщення під час обшуку. Затримання, наголосив суддя, – тимчасовий запобіжний захід, який має застосовуватися до особи, що обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, і не повинен механічно застосовуватися до всіх присутніх у приміщенні, де проводиться обшук.

Також Сергій Фомін під час сьомої сесії «Експертне забезпечення правосуддя» акцентував на тому, що в умовах законодавчих змін, які все частіше стирають межу між формами розслідування проступків і злочинів, питання про співвідношення висновку експерта і висновку спеціаліста стає критично важливим для практики. У своєму виступі суддя звернув увагу на те, як у кримінальному процесі з’явилися нові джерела доказів, характерні для розслідування кримінальних проступків, зокрема висновок спеціаліста. Із самого початку ці новели – опитування, медичне освідування, зняття показань з технічних приладів, висновок спеціаліста – були передбачені виключно для дізнання. Згодом деякі процесуальні інструменти збирання доказів законодавець дозволив застосовувати і в провадженнях щодо злочинів. Так, з березня 2022 року зняття показань технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото-, кінозйомки, відеозапису, чи засобів фото-, кінозйомки, відеозапису, стало слідчою (розшуковою) дією і проводиться у всіх, без винятків, кримінальних провадженнях.

Стосовно висновку спеціаліста, то проблема ускладнюється тим, що законодавець не визначає чітко межі між висновками експерта і спеціаліста, хоча й покладає на останнього обов’язок дотримуватись аналогічних стандартів. Крім того, зміни до Закону України «Про судову експертизу» надали спеціалісту право готувати висновки на підставі запиту службової особи, але лише при розслідуванні проступків. А що робити, коли йдеться про повноцінне кримінальне провадження щодо злочину? Це запитання, як сказав Сергій Фомін, залишається без чіткої відповіді.

Суддя проаналізував і оновлену ст. 71 КПК України, яка після жовтня 2024 року надає спеціалістам право робити висновки щодо ряду об’єктів (ідентифікація особи, зброї, вибухівки, наркотиків), однак не встановлює, чи обмежується це проступками. Якщо ж ідеться про злочини, то виникає серйозне питання: чи може спеціаліст фактично виконувати роль експерта і як це впливає на процесуальну допустимість доказів?

У межах восьмої сесії, присвяченої темі судового захисту бізнесу, Юрій Чумак висвітлив ключові проблеми судової практики, що стосуються захисту прав добросовісних набувачів. Спираючись на системний аналіз рішень ВС та останніх законодавчих новел, доповідач окреслив динаміку підходів до визначення статусу добросовісного володільця майна.

Один із базових принципів, на якому наполягає судова практика, – презумпція добросовісності: «презумується, що набувач є добросовісним, якщо інше не доведено». Юрій Чумак акцентував, що ЦК України і практика ВС передбачають чіткі умови, за яких майно може бути витребуване в добросовісного набувача. Зокрема, судова практика визнає правомірним витребування майна лише у випадках, коли воно вибуло з володіння власника не з його волі та за умов недобросовісності набувача (постанова ВП ВС від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, постанова ВП ВС від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).

Також суддя розповів про проблему «ланцюгів відчуження» майна, коли первинна подія, яка викликала перехід права власності, має ознаки протиправності. Юрій Чумак звернув увагу на тенденцію судової практики не вимагати визнання попередніх правочинів недійсними, а лише доведення факту вибуття майна не з волі власника. Такий підхід, за його словами, посилює тиск на добросовісних набувачів і створює ризики для стабільності обігу майна (постанова КГС ВС від 16 квітня 2025 року у справі № 910/17006/23).

Окремий акцент зроблено на впливі рішень Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Рисовський проти України», де наголошено, що втручання в право власності добросовісного набувача без належної компенсації є порушенням Конвенції. Суддя зазначив: «Не можна залишати добросовісного набувача без компенсації – хтось повинен йому компенсувати».

На завершення виступу Юрій Чумак наголосив на важливості збереження балансу між публічним інтересом і захистом права приватної власності. В умовах розвитку правової держави, зауважив він, держава повинна гарантувати добросовісним набувачам стабільність майнових прав. У цьому контексті суддя закликав до формування єдиної, послідовної судової практики, яка б забезпечувала передбачуваність і правову визначеність у спорах щодо витребування майна.

Презентація Лариси Рогач – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_Sud_forym_05_06_2025.pdf

Презентація Євгена Петрова – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Petrov_Proarbitrazhni_rishennia.pdf

Презентація Юрія Чумака – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezentacii_2025/Prezent_zahist_prav_dobrosov_nabyvach_VS.pdf.

До заходу також долучилися суддя Великої Палати ВС Лев Кишакевич та судді ВС у КГС Ірина Кондратова, Ганна Вронська та Єгор Краснов.  

Форум організовано виданням «Юридична практика».