Недопущення знецінення судових рішень: судді ВС взяли участь у професійній дискусії

Судове рішення повинне захищати право, бути виконуваним, аргументованим і зрозумілим суспільству. Воно не має змушувати позивача звертатися до суду повторно чи створювати колізію з уже ухваленими раніше рішеннями.

Про це говорили судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Дмитро Гудима і Василь Крат та суддя ВС у Касаційному господарському суді Олена Кібенко під час професійної дискусії «Інфляція судових рішень: причини, наслідки, засоби протидії».

Дмитро Гудима зауважив, що він вжив термін «інфляція судових рішень» в окремій думці від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22. У ній суддя зазначив, що «судова система не призначена для того, щоби "продукувати" судові рішення, які неможливо виконати, якщо за змістом такі рішення підлягають примусовому виконанню. У випадку продовження такого "продукування" ми матимемо (і вже маємо) так звану інфляцію судових рішень».

Доповідач пояснив, що намагався детально описати своє бачення того, яким має бути судове рішення: воно (принаймні в цивільній, господарській, адміністративній юрисдикціях) повинне захищати право позивача або відновлювати право; рішення, яке підлягає виконанню, має бути виконуваним, а не декларативним, і не повинне змушувати позивача звертатися до суду повторно.

Водночас деякі судові рішення залишаються невиконуваними, оскільки вони не спрямовані на відновлення права в конкретному судовому процесі. Натомість учасник справи отримує певну умовну преюдицію, що, на його думку, може допомогти захистити право в іншому провадженні. 

Зрештою, виконуваність судових рішень значно залежить від їх резолютивної частини. Скажімо, за вимогою про демонтаж самочинного будівництва на виконання рішення суду може впливати те, чи суд вирішив демонтувати об’єкт коштом відповідача, чи зобов’язати його зробити це за власний кошт (див., наприклад, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2024 року у справі №  523/8263/20 (п. 66), від 27 листопада 2024 року у справі № 463/5124/21 (п. 47).

Крім того, як зазначив Дмитро Гудима, цінність судового рішення можна вимірювати не тільки тим, чи захищає воно або відновлює право та чи є виконуваним. Може бути й економічний аналіз цінності рішення. Суддя зауважив, що учасники справи та  держава вкладають у судовий процес час, людські, технічні ресурси тощо, які також визначають цінність судового рішення в сенсі його економічної вартості. Якщо для захисту одного права треба «породити» 10 судових процесів, тобто якщо один спір вирішується у значній кількості справ, то соціальна цінність відповідних судових рішень знижується, а їхня економічна цінність (як вартість затрат на судові процеси) зростає.

Василь Крат, відповідаючи на запитання, що для нього означає «інфляція судового рішення», запропонував міркувати від зворотного – говорити про те, яким рішення мало б бути. По-перше, судові рішення повинні бути розумно передбачуваними. Навіщо потрібна розумна передбачуваність судових рішень? Очевидно, що особа, фізична чи юридична, має можливість прогнозувати, як буде вирішено її спір. Це одне з основних завдань, яке дозволяє зробити вирішення спору прогнозованим (постанова Об’єднаної палати КЦС ВС від 4 листопада 2024 року у справі №  405/4689/19).

По-друге, не повинно бути колізії судових рішень. Доповідач зауважив, що учасники обороту часто намагаються використовувати приватноправовий інструментарій, щоб нівелювати судове рішення, яким уже було вирішено їхній спір. Наприклад, КЦС ВС звертав увагу на те, що для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання правомірних приватноправових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) з метою створення передумов для позбавлення права власності добросовісного набувача, у разі коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача. Правопорядок не може допускати ситуації, коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень (постанова КЦС ВС від 1 березня 2023 року у справі № 442/3663/20).

Суддя вказав, що запобіжником «інфляції судового рішення» є, зокрема, принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius), який відомий ще з часів римського права та існував у зв’язку із іншим правилом – tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище порівняно з тим, якого досягнула в попередній інстанції (постанова КЦС від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22).

У межах дискусії обговорювалося і питання щодо інфляції судового рішення внаслідок тривалого розгляду справи (коли на момент ухвалення рішення його значення для позивача втрачає актуальність).    

Олена Кібенко зазначила, що якщо рішення не розв’язує конфлікту між сторонами або позивач після його ухвалення змушений знову звертатися до суду, таке рішення є знеціненим. Касаційному суду доводиться скасовувати таке рішення і передавати справу на новий розгляд, хоча й, можливо, вона вже розглядалася судами попередніх інстанцій протягом тривалого часу. Інколи буває, що сторони з часом втрачають інтерес до справи, не з’являються в судові засідання, бо спір вже не актуальний. Але касаційна інстанція повинна розглянути справу і сформулювати правильні правові позиції.

Разом із цим доповідачка зауважила, що попри популярну думку про те, що в Україні суди розглядають справи дуже довго, відповідні строки доцільно порівнювати зі строками розгляду справ у європейських країнах, Великій Британії, США тощо. В інших країнах доступ до суду коштує дуже дорого, а розгляд справ може тривати роками. Натомість у цих країнах розвинені інститути позасудового врегулювання спорів, такі як медіація, арбітраж, комерційний арбітраж тощо.

Дмитро Гудима сказав, що деякі судові рішення можуть спричиняти критику через брак чи недосконалість аргументації. А часом, навіть коли в рішенні є переконливі аргументи, вони можуть бути викладені так, що суспільству важко їх зрозуміти. Тому важливе значення має належне подання позиції суду, зокрема її ефективне висвітлення в медіа.

Щодо кількості рішень, які ухвалюють суди України, Дмитро Гудима висловив переконання, що значна кількість рішень – це показник, який не характеризує ефективність правової системи. У певному сенсі він може свідчити про протилежне – зокрема, про недієвість насамперед інших, ніж юридичні, соціальних норм (моральних, релігійних, корпоративних) або про неефективність певних соціальних інститутів, унаслідок чого людина має звертатися за захистом до суду: «Що більше судових рішень, то більше здається, що в державі щось не так», – сказав він. Також, на думку судді, за кількістю судових рішень не завжди можна міряти довіру до суду. Кількісний показник є одним з індикаторів рівня неспроможності учасників суспільного життя вирішувати їхні конфлікти поза судом, зокрема відповідно до норм моралі й інших неюридичних правил співжиття.

Олена Кібенко додала, що може складатися враження, ніби в демократичних країнах багато людей вирішують спори саме в судах. Водночас вона навела статистику, яку нещодавно отримала в Національному центрі судів штатів США. Ця статистика свідчить, що показник справ, які доходять до стадії початку усного слухання, у кримінальній юрисдикції становить 2 % від кількості звернень до суду, в цивільній (а також господарській, яка не виділяється окремо) – 3–5 %. Доповідачка зауважила, що великою кількістю справ не варто пишатися. Це зумовлено як недоліками роботи державних органів і судів, так і недостатньою правовою освітою громадян, їх невмінням вирішувати конфлікти досудовим способом. 

Крім того, Олена Кібенко погодилася з висловленою думкою, що велика кількість справ певною мірою знецінює судові рішення. Зокрема, значна кількість правових позицій ВС, які є обов’язковими як для судів, так і для органів влади та інших, ускладнює для правників стеження за практикою та її актуальністю.

Василь Крат зазначив, що необхідно говорити передусім про причини знецінення судових рішень, а не про наслідки цього. Він поставив риторичне запитання, чи не захопилися ми занадто ефективністю способів захисту, і звернув увагу на окремі аспекти щодо застосування конструкції недійсності. Зокрема, зауважив суддя, відсутній законодавчий обов’язок для учасника цивільного обороту пред’явити позов про оспорювання правочину разом із застосуванням наслідків виконання недійсного правочину. У матеріальному аспекті для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється і в тому, що особа сама вирішує, чи пред’являти їй позов і якщо так, то який саме. На рівні приватноправових норм не міститься обов’язку поєднувати позов про оспорювання правочину з іншою позовною вимогою. Тлумачення абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України свідчить, що суду надається можливість самостійно застосувати правові наслідки недійсності лише нікчемного правочину. Не виключається, що і реституція, як правовий наслідок виконання оспореного правочину, може відбуватися добровільно. Василь Крат вважає, що позивач повинен мати право обирати спосіб захисту на власний розсуд.

Професійну дискусію організували секція суддів Асоціації правників України, Правнича асоціація «ДОБРОСУД» та Київська школа державного управління імені Сергія Нижного.