Судді ВС обговорили питання, пов’язані з поверненням дітей в іноземну державу

Формулювання резолютивної частини рішень про повернення дитини в іноземну державу на підставі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаазька конвенція 1980 року) та забезпечення їх примусового виконання– про це говорили під час круглого столу, на якому виступили судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Юлія Черняк, Олена Білоконь та Євген Синельников.

Захід відбувся за участю суддів, включно з контактними суддями від України в IHNJ (Гаазькій мережі суддівської взаємодопомоги), адвокатів, представників профільних підрозділів Міністерства юстиції України. Також до круглого столу долучилися експерти з Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні.

У ході дискусії обговорили виклики, пов’язані з правовим зв’язком між формулюванням резолютивної частини судових рішень про повернення дитини до держави постійного проживання та можливістю забезпечити їх виконання, а також напрацювання шляхів вирішення проблемних питань. Також було презентовано інформацію щодо рішень, ухвалених судами у 2022–2024 роках. Серед них – справи про повернення дітей до Італії, Угорщини, Литви та Польщі. У деяких випадках рішення набрали законної сили, але не були виконані, оскільки не передбачали чіткого механізму передачі дитини, наприклад лише зобов’язували боржника «повернути дитину», не врегулювавши механізм виконання в разі відмови.

Звертаючись до учасників круглого столу з вітальним словом, Юлія Черняк зазначила: «Перед нами стоїть непросте завдання щодо вироблення рекомендацій у вкрай складній сфері сімейного права, яка змушує шукати баланс між швидким поверненням дитини до держави її звичайного місця проживання та врахуванням її найкращих інтересів».

Суддя представила огляд актуальної практики розгляду справ про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року та розповіла про проблеми, які виникають у процесі ухвалення та виконання рішень. Вона зазначила, що після початку повномасштабного вторгнення рф в Україну кількість таких справ зменшилася, а строки їх розгляду скоротилися, що відповідає зобов’язанням держави щодо забезпечення швидких процедур повернення дитини до держави її звичайного місця проживання.

Серед основних підстав для задоволення касаційної скарги і, відповідно, скасування рішення судів попередніх інстанцій суддя назвала порушення норм процесуального права, неправильне тлумачення норм матеріального права, зокрема п. «b» ч. 1 ст. 13 Конвенції, а також ототожнення спорів про повернення дитини зі спорами про визначення місця проживання або про встановлення опіки над дитиною і, відповідно, неправильне визначення предмета доказування у справі та неправильна кваліфікація спірних матеріальних правовідносини.

Окремо суддя звернула увагу на постанову ВС від 16 квітня 2025 року у справі № 545/3933/21 про повернення дитини за попереднім місцем проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії шляхом відібрання дитини. Передумовою пред’явлення позову в цій справі стало невиконання матір’ю дитини рішення суду в іншій справі – № 552/1759/19 (за позовом про визнання незаконним вивезення і утримання відповідачем на території України малолітньої дитини, повернення малолітньої до місця постійного проживання до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії). За словами Юлії Черняк, ця справа є показовою, оскільки ВС уже вкотре звернувся до системного тлумачення двох конвенцій (Гаазької конвенції 1980 року та Гаазької конвенції 1996 року) і сформулював правовий висновок про те, що за наявності судового рішення, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, щодо повернення  дитини до Великої Британії та відсутності згоди компетентного органу (суду) Великої Британії (органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина) щодо здійснення юрисдикції при вирішенні питання про відібрання дитини, яке по суті є визначенням місця проживання дитини у Великій Британії, питання про відібрання дитини також належить до юрисдикції судів Великої Британії і розгляду судами  України не підлягає. Провадження у справі було закрито відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

Юлія Черняк акцентувала на рекомендації Гаазької конференції з міжнародного приватного права щодо необхідності детального формулювання резолютивної частини рішень, зокрема із зазначенням ієрархічного переліку варіантів виконання рішення, а також важливості інститутів медіації та мирової угоди, у тому числі на стадії виконання судового рішення. На думку судді, має бути розроблений і затверджений спеціальний порядок примусового виконання судового рішення про зобов’язання повернути дитину, який би врахував специфіку виконання рішень у цій категорії справ і поклав край практиці застосування до цих справ, у порядку аналогії закону, ст. 64 Закону України «Про виконавче провадження» («Виконання рішення про відібрання дитини»). Цей порядок може включати, зокрема, необхідність підготовки документів для перетину державного кордону України та в’їзду на територію іноземної держави, вирішення організаційних, логістичних і фінансових питань, пов’язаних із закордонною поїздкою, тощо.

Олена Білоконь зосередила увагу на застосуванні принципу найкращих інтересів дитини, який закладений у Гаазькій Конвенції 1980 року і  є визначальним при вирішенні питань повернення дитини до країни її постійного проживання.

«Будь-яке рішення, яке стосується інтересів дитини, має забезпечувати дитині проживання в безпечному, турботливому середовищі, де вона може зростати і розвиватися належним чином», – наголосила суддя. Один із способів з’ясування найкращих інтересів дитини у конкретній сімейній ситуації – це з’ясування думки дитини.  Гаазька Конвенція 1980 року передбачає винятки, за яких уповноважений орган  може відмовити в поверненні дитини, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди, дитина заперечує проти такого повернення і досягла віку, за якого слід брати до уваги її думку.

Окремий акцент доповідачка зробила на чіткому  формулюванні резолютивної частини судових рішень. Виходячи з принципу найкращих інтересів дітей, у справах про повернення дітей до країни постійного проживання суд наділений ширшим обсягом повноважень і може відступати від принципу диспозитивності відповідно до ст. 45 ЦПК України та визначати порядок виконання рішення при його ухваленні (ст. 267 ЦПК України), ураховуючи конкретні обставини кожної сімейної ситуації.

Суддя зауважила, що  на стадії примусового виконання судових рішень у цій категорії справ доцільно нагадувати сторонам про можливість застосування медіації чи інших альтернативних способів  врегулювання сімейного конфлікту, що найкраще відповідатиме інтересам дітей. 

Насамкінець Олена Білоконь акцентувала: «Сьогодні ми говоримо про те, що судове рішення щодо дітей – це завжди про баланс інтересів:  дітей, батьків і суспільства. В основу прийнятого судового рішення ми ставимо інтереси дітей, але навіть на стадії  його виконання треба пам'ятати, що найкраще буде для дитини, щоб батьки між собою домовилися та ухвалили спільне мирне вирішення конфлікту».

Євген Синельников звернув увагу на актуальні виклики, пов’язані з виконанням рішень про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року. Він зазначив, що інтерес до цієї теми з боку міжнародної правничої спільноти підтвердився під час його лекції для представників Почесного товариства Мідл-Темпл в Англії та Уельсі, де було порушено питання про механізми виконання таких судових рішень в умовах воєнного стану в Україні.

Суддя підтримав позицію, що в межах справ про повернення дитини йдеться не про визначення питань батьківської опіки, а виключно про повернення до держави постійного місця проживання. Тож, на його думку, недоцільно заявляти окрему вимогу про відібрання дитини, зокрема з посиланням на ст. 162 СК України. Однак при цьому постає дискусійне питання щодо порядку і способу виконання судових рішень, оскільки на практиці виникають труднощі з примусовим виконанням – насамперед через відсутність належної законодавчої регламентації.

Євген Синельников зауважив, що в інших правових системах, зокрема в судах європейських держав, які розглядають сімейні справи, існують чіткі та ефективні процедури, що передбачають можливість негайного примусового виконання рішень щодо повернення дітей. Такі практики, на його думку, варто дослідити й адаптувати до українських реалій, щоб забезпечити ефективність виконання судових рішень.

Окремо спікер наголосив на складності застосування ст. 430 ЦПК України до рішень у справах про повернення дитини, оскільки ця стаття, як і ст. 162 СК України, містить подібні формулювання, однак не охоплює специфіки механізму виконання у випадках, що регулюються Гаазькою конвенцією 1980 року. У підсумку суддя підтримав пропозицію щодо необхідності визначення способу і порядку виконання таких рішень у резолютивній частині та висловив готовність до подальшого обговорення й напрацювання відповідних рішень у колі правничої спільноти.

Круглий стіл організовано з ініціативи Міністерства юстиції України та за підтримки Представництва Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні. 

Фото надали організатори.