Судді ВС ознайомили нотаріусів із судовою практикою щодо реєстрації речових прав

Судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Андрій Грушицький і Євген Петров прочитали лекції на семінарі «Державна реєстрація речових прав: судова практика, законодавчі зміни, актуальні питання» для нотаріусів Львівської області. Також у заході взяв участь директор Департаменту приватного права — начальник управління нормативно-правового забезпечення державної реєстрації Міністерства юстиції України Анатолій Лещенко.

Андрій Грушицький звернув увагу на питання юрисдикції вирішення спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Суддя зазначив, що Велика Палата ВС у постановах від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 2 жовтня 2019 року у справі № 814/2030/17 зробила висновок, що спори щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є цивільно-правовими. Разом із тим спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, якщо оскаржуються дії державного реєстратора щодо розгляду заяви позивача про виключення запису з Державного реєстру речових прав і такий спір не стосується речових прав чи обтяжень на нерухоме майно третіх осіб. Ця правова позиція викладена в постанові ВП ВС від 28 листопада 2018 року у справі № 490/5986/17-ц.

Доповідач акцентував, що у справі про визнання недійсними таких правочинів, як видача довіреності та прийняття спадщини, належним відповідачем є особа, яка видавала довіреність, і особа, яка прийняла спадщину, а не нотаріус чи нотаріальна контора, якщо позивач не обґрунтовує недійсність правочинів неправомірними діями нотаріуса (постанова КЦС ВС від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц). Також у постанові від 7 липня 2021 року у справі № 369/14294/17 КЦС ВС вказав, що державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, не є належним відповідачем у справі про скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно.

Андрій Грушицький розповів про постанову ВП ВС від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, в якій зроблено висновок, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Отже, при дослідженні судом обставин існування в особи права власності на нерухомість необхідно передусім встановити підставу, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою для виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

У постанові від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17 ВП ВС зазначила, що відсутність звіту про оцінку предмета іпотеки є підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки. Крім того, суддя проаналізував іншу практику ВС щодо питань обговорюваної теми.

Презентація Андрія Грушицького – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/Grushitskii_rechovi_prava.pdf.

Євген Петров поділив свій виступ на дві частини: «Державна реєстрація та спадкування» й «Державна реєстрація та іпотека».

У першій частині він звернув увагу на постанову Великої Палати ВС від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17. В ній зроблено висновок, що свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання. Кваліфікація заповіту як нікчемного з мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у ч. 1 ст. 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні й посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами гл. 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв’язку з його смертю.

Також суддя навів постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21. Суд вказав, що свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання; на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту; законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми й порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

У постанові від 26 червня 2024 року у справі № 686/5757/23 ВП ВС зазначила, що факт усвідомлення спадкоємцем першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом (у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування), який не знав про існування заповіту, наявності в нього права на спадкування та невчинення ним неодмінних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини, не свідчить про виникнення в нього об’єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили йому своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини в передбачений ЦК України строк у зв’язку з його необізнаністю про існування заповіту, складеного на його ім’я.

Сам факт відмови нотаріуса за цих обставин у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину не порушує принципу свободи заповіту. Необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування).

Доповідач проаналізував і постанову КЦС ВС від 11 вересня 2024 року у справі № 604/946/20. Суд вказав, що після смерті одного з подружжя відкривається спадщина тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно, частка іншого з подружжя в об’єкті, який є спільним сумісним майном, не входить до складу спадщини. Той із подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмову в її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя. Звернення до нотаріуса з відповідною заявою про видачу свідоцтва є правом, а не обов’язком другого з подружжя. Заява одного з подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно – це особиста приватна власність спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого як його особистого майна. Неподання такої заяви можна розцінити як визнання іншим із подружжя належності майна особисто спадкодавцю, оскільки набуття майна в період шлюбу не виключає можливість віднесення такого майна до роздільного майна подружжя.

У другій частині виступу Євген Петров звернув увагу на актуальну судову практику, в якій вирішувалися питання щодо скасування державної реєстрації стосовно іпотеки.

Він навів постанову ВП ВС від 13 березня 2024 року у справі № 201/15228/17, у якій зроблено висновок, що підставою для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки є порушення іпотекодержателем вимог законодавства при реалізації позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. До таких порушень належить, зокрема й ненадання експертної оцінки предмета іпотеки на день його відчуження.

У постанові від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц ВП ВС відступила від правового висновку КЦС ВС щодо застосування позовної давності до основної і додаткової вимог у зобов’язанні, визначивши, що переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов’язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки й навпаки.

А в постанові ВП ВС від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц зроблено висновок, що недоведеність стягувачем належними та допустимими доказами направлення іпотекодавцю та отримання ним вимоги про усунення порушень договору свідчить про порушення законодавчої вимоги щодо належного повідомлення іпотекодавця і є підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки таким, що не підлягає виконанню.

Крім того, доповідач зауважив, що 25 серпня 2022 року набув чинності Закон України від 27 липня 2022 року № 2455-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності приватних виконавців та примусового виконання судових рішень, рішень інших органів (посадових осіб) у період дії воєнного стану», відповідно до якого в період дії воєнного стану забороняється примусове виконання виконавчих написів нотаріусів.

Нагадаємо, що раніше Андрій Грушицький і Євген Петров прочитали лекції про розгляд спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на семінарі для нотаріусів Волині (https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1688656/) та Одещини (https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1664772/).