Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що за диспозицією ч. 1 ст. 438 КК України законодавець визначив кримінально-караними такі діяння: 1) жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням; 2) вигнання цивільного населення для примусових робіт; 3) розграбування національних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом; 5) інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 6) віддання наказу про вчинення таких дій.
Зокрема, ст. 51 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, яка ратифікована ВРУ, передбачено, що окупаційна держава не має права примушувати осіб, які перебувають під захистом, служити в її збройних силах. Будь-який тиск, зокрема призов, або пропаганда на користь добровільного вступу в армію забороняється.
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду погодився з позиціями судів попередніх інстанцій під час розгляду кримінального провадження щодо порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України), які передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, шляхом примушування осіб, які перебувають під захистом, служити в збройних силах країни-окупанта – рф.
ККС ВС вказав, що з оскаржуваних судових рішень убачається таке: суди встановили, що обвинувачений, обіймаючи посади «старшого помічника військового комісара» та «військового комісара», керувався положеннями федерального закону рф «О воинской обязанности и военной службе».
Крім цього, суди попередніх інстанцій установили, що в повістці, яку підписував обвинувачений, вказано про обов’язок з’явитися у військовий комісаріат на засідання призовної комісії, що беззаперечно свідчить про те, що в особи, якій адресувалася ця повістка, немає права вибору, оскільки неприбуття до військкомату буде розцінене як ухиляння від проходження військової служби. У таких випадках обвинувачений особисто ініціював передбачені законодавством окупаційної влади заходи примусу, достеменно усвідомлюючи, що ці особи перебувають під захистом Женевської конвенції.
Більше того, суд апеляційної інстанції зазначив, що обвинувачений не лише підписував повістки про виклик цивільного населення на засідання призовних комісій, а й брав участь у вказаних засіданнях, на яких обговорювалися питання розшуку та повідомлення осіб, які нібито підлягають призову на строкову військову службу до збройних сил рф. Крім того, цей суд зауважив, що обвинувачений особисто звертався до голови адміністрації міста, призначеного окупаційною владою, з проханням надати допомогу в розшуку осіб, які уникають призову, та врученні їм повісток.
Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку, що обвинувачений, обіймаючи посади «старшого помічника військового комісара» та «військового комісара», реалізовував державну політику рф у військовій сфері на території АР Крим, а тому ККС ВС не має сумнівів у правильності кваліфікації судами дій обвинуваченого за ч. 1 ст. 438 КК України.
Постанова ККС ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 753/14148/21 (провадження № 51-6134км23).
_03_03.png)