Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Розв’язання рф повномасштабної війни проти України призвело до трансформаційних змін в усіх сферах громадянського суспільства. Воєнні умови життя українського народу та діяльності громадян і органів влади внесли корективи в організацію взаємовідносин людини та держави; поставили нові запити раціонального й ефективного функціонування державного апарату в забезпеченні реалізації прав, свобод та інтересів людини і громадянина, прав та інтересів учасників економічних відносин; вказали на необхідність рішучого предметного перегляду чинного законодавства з метою його адаптації до викликів сьогодення. У такий складний час адміністративна юстиція, зберігаючи свою стійкість і готовність до судового захисту конституційних прав, свобод та інтересів людини і громадянина, продовжує вирішувати довоєнні спори, а також активно формує нову судову практику з розгляду адміністративних справ у найбільш соціально чутливих сферах життя суспільства та пріоритетних напрямах діяльності держави.
Щоденні виклики і загрози ставлять перед державою нові завдання, в тому числі з оперативного й ефективного правового врегулювання різноманітних питань у більшості сфер життєдіяльності держави та суспільства. При цьому на перший план виходять ті питання, які стосуються найбільш вразливих верств населення з їхніми чутливими до економічних і соціальних змін правами, інтересами (ідеться, зокрема, про внутрішньо переміщених осіб, осіб з інвалідністю внаслідок війни, дітей, які постраждали внаслідок війни, та інших), а також господарської діяльності суб’єктів малого й середнього бізнесу, від яких значною мірою залежить стан національної економіки та зайнятість населення під час воєнного стану.
З початку введення в Україні воєнного стану Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України прийняли чимало суспільно необхідних нормативно-правових актів, які, однак, через неоднозначність розуміння та сприйняття їх положень стали предметом вивчення й застосування судами.
За час повномасштабної війни Верховний Суд вирішив багато публічно-правових спорів, а найбільш важливі судові рішення з правовими висновками щодо шляхів вирішення сучасних спорів уже стали правовим підґрунтям для розгляду подібних спорів місцевими та апеляційними судами, а також для діяльності суб’єктів владних повноважень при здійсненні своїх функцій, у тому числі нормотворчої, в умовах війни, що має сприяти укріпленню сили духу українського народу та якнайшвидшій Перемозі.
І. Правові позиції з вирішення спорів у сфері соціального захисту осіб з інвалідністю внаслідок війни
У справі № 560/8064/22 позивач, не погодившись із розміром виплаченої одноразової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік у розмірі 3906,00 грн, оскаржив відмову пенсійного органу в нарахуванні та виплаті йому, як особі з інвалідністю внаслідок війни ІІ групи, щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік у розмірі восьми мінімальних пенсій за віком.
Розглядаючи спір, Верховний Суд вказав, що на час виплати особі у 2022 році щорічної разової грошової допомоги до 5 травня одночасно діяли положення ст. 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (Закон № 3551-XII) та Порядку використання у 2022 році коштів державного бюджету, передбачених для виплати щорічної разової грошової допомоги ветеранам війни і жертвам нацистських переслідувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 травня 2022 року № 540 «Деякі питання виплати у 2022 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” і “Про жертви нацистських переслідувань”» (Порядок № 540), які по-різному визначають розмір виплати щорічної разової грошової допомоги до 5 травня.
За результатами розгляду справи Верховний Суд дійшов висновку, що з огляду на положення ч. 3 ст. 7 КАС України, якою визначаються загальні засади пріоритетності законів над підзаконними актами, для визначення розміру разової грошової допомоги особам з інвалідністю внаслідок війни у 2022 році слід застосовувати не Порядок № 540, а Закон № 3551-XII, який має вищу юридичну силу та є спеціальним законом у цій сфері відносин.
Постанова КАС ВС від 13 червня 2023 року у справі № 560/8064/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111536574.
ІІ. Правові позиції з вирішення спорів у сфері соціального захисту сімей з дітьми
У справі № 360/3668/18 позивачка звернулася до районної державної адміністрації із заявою про надання її дитині, що проживає в м. Сватове Луганської області, статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, у зв’язку з тим, що дитина зазнала психологічного насильства внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.
Відповідач відмовив у наданні дитині позивачки відповідного статусу на тій підставі, що на території м. Сватове Луганської області не відбувалися воєнні дії, збройний конфлікт або тимчасова окупація.
Вирішуючи цю справу, Верховний Суд зазначив, що право на отримання вказаного статусу має дитина, а також особа, яка під час здійснення антитерористичної операції не досягла 18 років (повноліття), які внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, зокрема, зазнали психологічного насильства. У вирішенні питання щодо можливості надання статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, слід виходити з наявності в дитини статусу внутрішньо переміщеної особи.
Також необхідною є наявність причинно-наслідкового зв’язку між воєнними діями, збройним конфліктом на території населеного пункту, включеного до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 2 грудня 2015 року № 1275-р, і фактом настання обставин (насильство, каліцтво тощо), які мали негативний вплив на стан здоров’я та розвиток дитини, оскільки з огляду на поняття дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів, саме внаслідок воєнних дій чи збройного конфлікту така дитина мала, зокрема, зазнати психологічного насильства.
Віднесення населеного пункту до територій, на яких здійснювалася антитерористична операція, без проведення воєнних дій чи збройних конфліктів, не є достатньою законною підставою чи умовою для надання дитині статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів.
Постанова КАС ВС від 24 січня 2023 року у справі № 360/3668/18: https://reyestr.court.gov.ua/Review/108594040.
ІІІ. Правові позиції з вирішення спорів у сфері соціального захисту внутрішньо переміщених осіб
У справі № 160/12308/22 позивачка як внутрішньо переміщена особа оскаржила до суду рішення управління соціального захисту населення про відмову в призначенні допомоги на проживання відповідно до Порядку надання допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 332 «Деякі питання виплати допомоги на проживання внутрішньо переміщеним особам» (Порядок № 332).
Відповідач мотивував свою відмову тим, що особа не переміщалась у зв’язку з проведенням бойових дій та не отримувала станом на 1 березня 2022 року щомісячну адресну допомогу як внутрішньо переміщена особа для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, відповідно до Порядку надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 505.
Верховний Суд дійшов висновку, що внутрішньо переміщена особа має право на допомогу на проживання, визначену Порядком № 332, незалежно від дати взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи, якщо вона перемістилася з території, яка відповідає двом умовам: на цій території проводяться бойові дії та ця територія міститься в Переліку адміністративно-територіальних одиниць, на території яких платникам єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які перебувають на обліку на відповідній території, може надаватися допомога в рамках Програми «єПідтримка», затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 березня 2022 року № 204-р (Розпорядження № 204-р).
Оскільки, як випливає із встановлених судами обставин справи, позивачка перемістилася з території, яка відповідає двом умовам, визначеним п. 2 Порядку № 332 (на цій території проводяться бойові дії та ця територія визначена в Переліку, затвердженому Розпорядженням № 204-р), вона належить до кола осіб, що мають право на допомогу на проживання відповідно до Порядку № 332.
Постанова КАС ВС від 14 червня 2023 року у справі № 160/12308/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111536754.
ІV. Правові позиції з вирішення спорів у сфері проходження публічної служби
У справі № 560/8238/22 особа звернулася до суду з позовом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки з вимогами про визнання його дій з видачі наказу в частині мобілізації та призначення, зарахування до списків особового складу територіального центру комплектування та соціальної підтримки й на всі види забезпечення солдата запасу – стрільцем, протиправними та скасування цього наказу.
Позивач покликався на те, що оскаржуваний наказ у частині призову його на військову службу виданий з грубим порушенням норм права, оскільки на утриманні позивача перебуває дочка, яка є особою з інвалідністю II групи, а тому позивач відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (Закон) не підлягав призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідач вказав, що ст. 23 Закону передбачає випадки, за наявності яких військовозобов’язані мають можливість скористатися правом на відстрочку від призову на військову службу. Щоб скористатися правом на відстрочку, військовозобов’язаний повинен подати заяву та долучити підтверджуючі документи. Не подавши такої заяви та не надавши відповідних підтверджуючих документів про утримання дитини, яка є особою з інвалідністю II групи, що давали право позивачу на відстрочку від призову, відповідач був позбавлений можливості знати про те, що позивач не підлягав призову. На думку відповідача, імператив абз. 8 ч. 1 ст. 23 Закону міг бути застосований виключно у випадку наявності у відповідача інформації та відомостей про імунітет позивача щодо призову на військову службу.
Верховний Суд дійшов висновку, що перебування на утриманні позивача повнолітньої дитини, яка є особою з інвалідністю II групи, не дорівнює звільненню позивача від обов’язку проходження військової служби, а лише надає право на відстрочку від призову.
Вирішуючи справу, Верховний Суд, враховуючи положення Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов’язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 року № 921, констатував, що саме на військовозобов’язаного покладено обов’язок самостійно повідомити відповідний орган, у якому така особа стоїть на військовому обліку, про наявність у неї підстав для відстрочки від призову на військову службу й надати документи, які це право підтверджують.
Оскільки суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень у цій справі послалися лише на ту обставину, що на утриманні позивача перебуває дитина, яка є особою з інвалідністю з дитинства II групи, Верховний Суд вирішив скасувати рішення судів попередніх інстанцій і направити справу на новий розгляд для з’ясування необхідних обставин у цій справі для її повноцінного вирішення.
Постанова КАС ВС від 9 листопада 2023 року у справі № 560/8238/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/114805026.
У справі № 1140/3182/18 особа звернулася до суду з адміністративним позовом до призовної комісії з вимогами визнати протиправним і скасувати рішення в частині визнання позивача придатним до військової служби та призвання його на строкову військову службу. Позивач також просив зобов’язати відповідача прийняти рішення про надання відстрочки від призову на строкову військову службу на підставах, передбачених абз. 4 ч. 13 ст. 17 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» (Закон № 2232-XII).
Позивач покликався на те, що він має право на відстрочку від призову на строкову військову службу, оскільки з 1 жовтня 2017 року призначений на посаду священнослужителя – служителя (диякона) релігійної організації «Кіровоградська місцева релігійна громада Свідків Єгови». Однак йому протиправно було відмовлено в її наданні через відсутність доказів закінчення ним вищого або середнього духовного навчального закладу.
Вирішуючи цю справу, Верховний Суд визнав наявність дискримінаційних ознак у нормах Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» щодо священнослужителів інших конфесій.
Священнослужителям надається відстрочка від призову на строкову військову службу. У значенні Закону № 2232-XII священнослужителем є особа, яка закінчила заклад вищої або середньої духовної освіти і займає посаду в релігійній організації, що діє на основі статуту (положення), зареєстрованого у встановленому порядку. Проте цей Закон не враховує особливостей інших конфесій, зокрема священнослужителів Релігійної організації «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні» (за канонічними настановами та правилами всесвітньої конфесії Свідків Єгови, набуття особою духовного сану священнослужителя – служителя (диякона) збору – відбувається не внаслідок навчання в будь-якому навчальному закладі та отримання відповідного диплома, а з огляду на відповідність особи вимогам, установленим у Біблії для священнослужителів).
Держава, надаючи окремій категорії осіб певне право, не може не враховувати особливостей деяких груп осіб із цієї категорії. Наприклад, якщо держава надає право на відстрочку від призову на строкову військову службу священнослужителям, то вона повинна встановлювати норми, які враховують їхню своєрідність. Це становить зміст принципу рівності перед законом, який передбачає, що органи публічної влади повинні однаково застосовувати законодавчі норми до всіх осіб без будь-якої дискримінації.
Постанова КАС ВС від 11 травня 2023 року у справі № 1140/3182/18: https://reyestr.court.gov.ua/Review/110826956.
У справі № 420/15045/21 особа звернулася до суду з позовом до Центрального управління Служби безпеки України про визнання протиправним та скасування наказу в частині попередження про неповну службову відповідність – за порушення військової дисципліни, що полягало в неналежному виконанні вимог ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України та ст. 59 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України.
У цій справі ключовим питанням для надання оцінки правомірності притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності було встановлення наявності факту невиконання чи неналежного виконання позивачем службових обов’язків щодо дотримання військової дисципліни, тобто наявності підстав для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
Позивач фактично не спростовував обставину вчинення підлеглими йому військовослужбовцями протиправних діянь (вчинення нападу на прикордонний наряд). Основні доводи позивача про незгоду із застосованим щодо нього заходом дисциплінарної відповідальності зводяться до того, що відповідачем не доведено наявності його вини як командира в порушенні підлеглими йому військовослужбовцями норм чинного законодавства, тобто не доведено склад дисциплінарного проступку.
Верховний Суд, проаналізувавши положення Закону України «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» та Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України», дійшов висновку, що на командира покладено відповідальність перед державою за виховання підпорядкованих йому військовослужбовців та за дотримання ними військової дисципліни.
Така відповідальність може проявлятися, у тому числі, і в дисциплінарній відповідальності командира за дії підлеглих йому військовослужбовців.
Отже, факт вчинення підлеглими позивачеві військовослужбовцями дій, які мають ознаки кримінального правопорушення, став наслідком їхніх низьких морально-психологічних якостей, відповідальність за які, як встановлено ст. 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст. 5 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, несе також і позивач як їхній командир (начальник).
Постанова КАС ВС від 13 липня 2023 року у справі № 420/15045/21: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112184734.
У справі № 420/6607/22 особа звернулася до суду з позовом до Одеського державного університету внутрішніх справ, у якому просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування і невиплати їй додаткової винагороди відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім’ям під час дії воєнного стану» (Постанова № 168).
У цій справі положення п. 1 Постанови № 168 підлягають аналізу в контексті їх застосування до поліцейського, який без поважних причин не приступив до виконання службових обов’язків і не виконував завдань поліцейської служби, та того, чи має право позивачка на додаткову винагороду за період із 24 лютого 2022 року до 23 березня 2022 року.
Системний і цільовий способи тлумачення п. 1 Постанови № 168 у його взаємозв’язку з нормами ст. 94 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VII «Про Національну поліцію» і приписами указів Президента України від 24 лютого 2022 року № 64 «Про введення воєнного стану в Україні» та № 69 «Про загальну мобілізацію» дає підстави для висновку, що додаткова винагорода є видом грошового забезпечення поліцейського, яке виплачується йому за період проходження служби під час дії воєнного стану. Ця винагорода має тимчасовий характер, а її виплата зумовлена виконанням службових обов’язків в обставинах військової агресії російської федерації проти України. Тому статус поліцейського сам по собі автоматично не забезпечує особі права на отримання додаткової винагороди.
Обставини, які унеможливлюють нарахування й виплату поліцейському зазначеної винагороди, можуть бути різними, проте вони мають бути пов’язаними з фактичним невиконанням службових обов’язків без поважних причин.
Верховний Суд констатував, що оскільки позивачка є поліцейською, яка не приступила до виконання службових обов’язків і була відсутня на службі, то в період із 24 лютого 2022 року до 23 березня 2022 року вона не набула права на отримання додаткової винагороди, передбаченої п. 1 Постанови № 168.
Постанова КАС ВС від 18 вересня 2023 року у справі № 420/6607/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113535723.
V. Правові позиції з вирішення спорів у сфері митної справи
У справі № 160/11478/22 Верховний Суд вирішив спірне питання стосовно звільнення платника податків від обов’язку сплати митних платежів на період дії воєнного стану та застосування положень Закону України від 24 березня 2022 року № 2142-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства на період дії воєнного стану» (Закон № 2142-ІХ).
На переконання контролюючого органу, положення Закону № 2142-ІХ в частині звільнення від оподаткування ПДВ та ввізним митом застосовуються лише щодо товарів, на які митні декларації були подані митному органу в період дії цього Закону для митного оформлення в митному режимі імпорту (випуску для вільного обігу на підставі ст. 74 МК України) незалежно від дати фактичного (фізичного) переміщення товару через митний кордон України. Ключовою під час визначення правил оподаткування є дата першого декларування товару, а не перетинання ним митного кордону України.
Розглядаючи спір, Верховний Суд зазначив, що ввезення товару на митну територію України як операція, з якою законодавець пов’язує звільнення від обов’язку сплати митних платежів, не обмежується лише фактичним (фізичним) перетином товару через митний кордон України, а становить алгоритм дій, спрямованих на виконання низки необхідних митних формальностей.
Положення підпункту 69.23 п. 69 підрозд. 10 розд. ХХ ПК України, в редакції Закону № 2142-ІХ, а також п. 9-11 розд. XXI МК України застосовуються з 1 квітня 2022 року, оскільки про це прямо вказано в Законі. Абзаци 1–4 підпункту 1 п. 9-11 розд. XXI МК України та підпункту 69.23 п. 69 підрозд. 10 розд. ХХ ПК України були виключені на підставі Закону України від 21 червня 2022 року № 2325-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо перегляду окремих пільг з оподаткування», який набрав чинності 1 липня 2022 року.
Отже, якщо подана з метою митного оформлення ввезеного товару декларація датована в період з 1 квітня по 1 липня 2022 року, то задекларований за цією митною декларацією товар підпадає під дію Закону № 2142-ІХ, оскільки виконуються законодавчо встановлені умови для звільнення від сплати ввізного мита та ПДВ.
Постанова КАС ВС від 28 червня 2023 року у справі № 160/11478/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111884041.
VІ. Правові позиції з вирішення спорів у сфері оподаткування
У справі № 200/11022/19-а платник оскаржував податкові повідомлення-рішення контролюючого органу про нарахування суми грошових зобов’язань з ПДВ у зв’язку з тим, що із загальної кількості локомотивів, вагонів, напіввагонів, цистерн (272 одиниці), які перебувають на тимчасово окупованій території та залишаються заблокованими на непідконтрольній Україні території, 151 одиниця залізничного рухомого складу є необоротними активами, що призначаються для використання (або почали використовуватися) в операціях, що не є господарською діяльністю платника, враховуючи, що 147 вагонів, напіввагонів, цистерн були придбані до 14 квітня 2014 року і станом на 1 січня 2017 року розміщувалися на території України, а чотири локомотиви були придбані після 15 квітня 2014 року.
Платник доводив відсутність підстави для такої кваліфікації його активів (вагонів, напіввагонів, цистерн, тепловозів), оскільки переміщення вантажів через лінії зіткнення в межах Донецької та Луганської областей було припинено на підставі Указу Президента України від 15 березня 2017 року № 62/2017 «Про рішення Ради національної безпеки та оборони України від 15 березня 2017 року “Про невідкладні додаткові заходи із протидії гібридним загрозам національній безпеці України”». Неможливість переміщення вантажів у розумінні п. 198.5 ст. 198 ПК України не є ні використанням активів в операціях, не пов’язаних із господарською діяльністю, ні операцією постачання, переведення до складу невиробничих необоротних активів. Нарахування резерву знецінених активів не підпадає під визначення операції з постачання товарів / послуг, а тому зазначена операція не є об’єктом оподаткування ПДВ.
Розглядаючи спір, Верховний Суд зазначив, що предметом доказування під час вирішення спору про податкові зобов’язання з ПДВ на підставі, зокрема, підпункту «г» п. 198.5 ст. 198 та підпункту 38.10 п. 38 підрозд. 10 розд. XX ПК України є обставини щодо дати придбання платником об’єктів залізничного рухомого складу (основних засобів) та місця їх знаходження станом на визначену дату. Придбання / спорудження основних засобів до такої дати та подальше їх перебування на тимчасово окупованій території та/або території населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення, є юридичними фактами, які згідно з нормою підпункту 38.10 п. 38 підрозд. 10 розд. XX ПК України виключають оцінку використання основних засобів в операціях, що не є господарською діяльністю платника ПДВ.
З огляду на підстави визначення платнику зобов’язань з ПДВ обставини щодо вибуття вагонів, напіввагонів, цистерн з його володіння, що сталися на тимчасово окупованій території, не мають юридичного значення для цієї справи та не впливають на результат вирішення спору по суті за встановлених у справі фактів.
Постанова КАС ВС від 13 лютого 2023 року у справі № 200/11022/19-а: https://reyestr.court.gov.ua/Review/109138615.
У справі № 160/19575/22 Верховний Суд підтримав висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач, звертаючись до контролюючого органу із заявою про відсутність можливості виконання податкових зобов’язань, мав підтвердити неможливість своєчасного виконання свого податкового обов’язку документами, які не викликали б жодних сумнівів чи зауважень та зазначені в Переліку документів, що підтверджують неможливість платника податків – юридичної особи, зокрема щодо своєї філії, представництва, відокремленого чи іншого структурного підрозділу, своєчасно виконати свій податковий обов’язок, у тому числі обов’язок податкового агента, затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 29 липня 2022 року № 225.
Проаналізувавши положення Порядку підтвердження можливості чи неможливості виконання обов’язків, визначених у підпункті 69.1 пункту 69 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 липня 2022 року № 225, Верховний Суд вказав на те, що його прийняття зумовлено необхідністю підтвердження платниками можливості чи неможливості своєчасного виконання податкового обов’язку щодо дотримання термінів сплати податків та зборів, подання звітності тощо. Метою такої процедури є убезпечення платників, які постраждали від збройної агресії російської федерації, від негативних наслідків у зв’язку з об’єктивною неможливістю виконати свої податкові обов’язки щодо своєчасного подання звітності, сплати податків тощо.
Платник, який у зв’язку з проведенням бойових дій втратив можливість провадити господарську діяльність, отримувати дохід від підприємницької діяльності та/або втратив основні засоби для ведення такої господарської діяльності, не може бути притягнутий до відповідальності у зв’язку з невиконанням податкових обов’язків. Для звільнення платника від виконання податкових обов’язків обставини неможливості своєчасного виконання податкового обов’язку мають бути реальними та об’єктивними, а не формальними. Платник має надати вичерпний перелік документів, які підтверджують виникнення обставин, що унеможливлюють ведення господарської діяльності та виконання податкових обов’язків.
З наданих позивачем документів у справі № 160/19575/22 не встановлено втрату (знищення чи зіпсуття) первинних документів, комп’ютерного та іншого обладнання внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених військовою агресією російської федерації, внаслідок чого підприємство не могло виконати обов’язки щодо своєчасного подання податкової звітності, сплати податків, виконання інших податкових обов’язків; не надало документів, що підтверджують відсутність коштів на банківських рахунках. Тому Верховний Суд визнав, що під час ухвалення спірного рішення податковий орган діяв на підставі та у спосіб, передбачені чинним законодавством України.
Постанова КАС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 160/19575/22: https://reyestr.court.gov.ua/Review/113935238.
Авторська колонка: https://so.supreme.court.gov.ua/authors/302/kliuchovi-rishennia-kasatsiinoho-administratyvnoho-sudu-u-skladi-verkhovnoho-sudu-za-2023-rik.
_03_03.png)