КГС ВС припинив володіння ТОВ та зобов’язав знести об’єкт самочинного будівництва – заклад громадського харчування на земельній ділянці ландшафтного парку «Партизанська слава» і ландшафтного заказника «Червонохуторські озера»

Сам по собі факт державної реєстрації права власності без наявності відповідних правових підстав, передбачених законодавством, не тягне за собою легітимізацію самочинно збудованого майна та набуття права власності на таке майно. Право власності на такий об’єкт саме як на об’єкт нерухомого майна не належить жодній особі.

З огляду на це належним способом захисту права власності держави на земельну ділянку природно-заповідного та водного фондів, на якій знаходиться такий об’єкт самочинного будівництва, зареєстрований за третьою особою, є припинення володіння особою цим об’єктом. Судове рішення про задоволення вимоги про припинення володіння об'єктом нерухомого майна – це підстава для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на цей об’єкт, усунення в Державному реєстрі видимості існування майна як об'єкта саме нерухомого майна, оскільки спірне майно є рухомим.

Таких висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі міської ради про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою.

Земельна ділянка знаходиться під об’єктом природно-заповідного та водного фондів – у регіональному ландшафтному парку «Партизанська слава», який охороняється як національне надбання і є частиною світової системи природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною. На території регіонального ландшафтного парку «Партизанська слава» також є ландшафтний заказник місцевого значення «Червонохуторські озера», який включає в себе три озера з прибережною захисною смугою: Велике, Блакитне і Рибальське (з прибережною захисною смугою орієнтовною площею 12 га).

Водночас на підставі рішення третейського суду Відповідач-1 зареєстрував право власності на будівлі кафе на спірній земельній ділянці, яке згодом відчужив на користь Відповідача-2.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення і відмовив у позові у зв’язку зі спливом позовної давності.

Залишаючи частково в силі рішення місцевого господарського суду та приймаючи в іншій частині нове рішення, Верховний Суд зазначив, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного.

Зі встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи видно, що на підставі рішення третейського суду Відповідач-1 зареєстрував право власності на будівлі кафе в Дарницькому районі м. Києва.

Відповідно до позиції ВП ВС, викладеної в постанові від 9 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц, реєстрація права власності на будівлю, здійснена на підставі рішення третейського суду, є неправомірною; рішення суду, третейського суду не може бути протиставлене особі, яка не брала участі в цій справі, незалежно від того, чи було таке рішення згодом оскаржене і скасоване; наявність рішення третейського суду само по собі не свідчить про добросовісне набуття спірного майна.

За наведених обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що зазначене рішення третейського суду не могло й не може бути підставою виникнення в будь-якої особи права власності на нерухоме майно, тим більше на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді та знаходиться в регіональному ландшафтному парку місцевого значення і в прибережній захисній смузі озера Великого.

При цьому, хоча на спірне майно й зареєстроване право власності як на об'єкт нерухомого майна, останнє не є таким об'єктом, оскільки судами не встановлено введення його в експлуатацію. Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що спірне майно є лише сукупністю будівельних матеріалів.

Як установили господарські суди попередніх інстанцій, спірні будівлі збудовані без документів, що дають право виконувати будівельні роботи, й особа, яка здійснила самочинне будівництво, не є власником чи користувачем земельної ділянки, а отже вони (будівлі) – самочинно збудовані об’єкти, а тому у Відповідача-1 не виникло й не могло виникнути право власності на них і останній не мав права їх відчужити на користь Відповідача-2.

Окрім того, заявлені прокурором позовні вимоги про скасування рішень державних реєстраторів з одночасним припиненням права власності відповідачів не відповідають належному способу захисту.

Суди також встановили, що жодному з відповідачів не належало право власності на об’єкт нерухомості. До того ж право власності на цей об’єкт саме як на об’єкт нерухомого майна не належало і не належить жодній особі, оскільки спірне майно не є об’єктом нерухомого майна. Тому і з цієї причини право власності відповідачів на це майно не може бути припинене судовим рішенням.

Належною позовною вимогою є вимога про припинення володіння Відповідачем-2 спірним об’єктом нерухомого майна.

Щодо вимоги, спрямованої на знесення об’єктів самочинного будівництва, то з огляду на те, що спірні об’єкти є об’єктами самочинного будівництва, оскільки збудовані на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, постанову суду апеляційної інстанції в частині цієї вимоги слід скасувати, а рішення суду першої інстанції про задоволення позовної вимоги – залишити без змін.

Водночас Відповідач-2 на стадії апеляційного розгляду справи заявив про застосування строків позовної давності.

ВС зазначив, що судове рішення про задоволення вимоги про припинення володіння об'єктом нерухомого майна є підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об’єкт, тобто ця вимога спрямована на усунення в Державному реєстрі видимості існування майна як об'єкта саме нерухомого майна, оскільки спірне майно є рухомим. Вона не спрямована на витребування від відповідача майна, опосередковує не віндикаційний спосіб захисту, а негаторний, тому що спрямована на усунення перешкод у розпорядженні власником земельною ділянкою, на якій розміщене рухоме майно, володіння яким здійснюється фізично, а не шляхом реєстрації в Державному реєстрі прав. Вимоги про знесення об'єктів самочинного будівництва та звільнення земельної ділянки від рухомого майна Відповідача-2 також спрямовані на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання земельною ділянкою і підлягають задоволенню.

Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред’явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення. Крім того, заяву про сплив строку позовної давності заявлено Відповідачем-2 лише в суді апеляційної інстанції, тоді як на стадії перегляду справи в апеляційному порядку суд вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день і час судового розгляду справи, чи в разі інших поважних причин, які об’єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін, чого з обставин розгляду цієї справи не вбачається.

За наведених обставин Верховний Суд не розглядав застосування позовної давності та не вбачав підстав для надання правового висновку щодо застосування положень статей 256, 257, 261 та 267 ЦК України у спірних правовідносинах.

Постанова Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі  № 910/7987/22 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114928691.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua.