Судді ВС розповіли про судову практику щодо застосування норм кримінального процесуального права та щодо військових злочинів

Новели судової практики Верховного Суду стосовно належного виконання професійних і процесуальних обов’язків сторонами в кримінальному процесі, загальні тенденції у формуванні нової судової практики щодо військових злочинів – ці теми висвітлили судді Верховного Суду у Касаційному кримінальному Суді Сергій Фомін і Надія Стефанів на 13-th Kyiv Criminal Law Forum.

Так, Сергій Фомін зазначив, що пишається рішеннями об’єднаної палати ККС ВС, ухваленими за останні роки, які стосуються допустимості доказів у контексті належних суб’єктів їх збирання і процесуального керівництва в кримінальному провадженні. Зокрема, ОП ККС ВС сформулювала висновок, що для визнання допустимими доказів важливо, щоб у матеріалах кримінального провадження містилися постанови про визначення прокурорів як процесуальних керівників, слідчого, передачу справи від одного органу досудового розслідування до іншого, якщо була така передача. В іншій постанові ОП ККС ВС уточнила, що в разі, якщо відповідних постанов не було в суді першої інстанції, вони можуть бути надані в апеляційному чи касаційному суді.

Проте, на думку судді, на відміну від зловживання процесуальними правами, неналежне виконання процесуальних обов’язків, насамперед стороною обвинувачення, може істотно вплинути на формування практики застосування норм кримінального процесуального законодавства, у тому числі практики Верховного Суду. І не завжди такий вплив буде мати позитивний характер.  

Так, Сергій Фомін проаналізував кілька питань, які стали своєрідними викликами сьогодення для Верховного Суду.

Нещодавно ККС ВС залишив у силі рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими виправдано особу, що обвинувачувалася за ч. 2 ст. 309 КК України. Підстава – прокурор упродовж років не надавав апеляційному суду постанови про визначення слідчих і прокурорів, а надав їх лише касаційному суду. «Після оголошення рішення ми думали, а що, коли подібна ситуація станеться у справі, пов’язаній із вбивством», – сказав суддя. І незабаром, додав він, така справа з’явилася. Щоправда, в ній було ухвалено обвинувальний вирок – особу засуджено до 15 років позбавлення волі. У цій справі сторона обвинувачення надала відповідні постанови також тільки в суді касаційної інстанції.

В іншій справі за клопотанням захисника про надання постанов про визначення слідчих і прокурорів прокурор надав їх копії. На вимогу суду на наступне засідання надав оригінали. Але неозброєним оком було видно, що підписи прокурорів та керівників органів досудового розслідування в копіях і оригіналах документів не збігаються. Ця справа передана на розгляд ВП ВС для розгляду питання щодо повернення до позиції про достатність підтвердження повноважень прокурора чи слідчого витягом з ЄРДР. 

Також доповідач розповів, що на одній з лекцій для суддів у нього запитали, чи може суддя взяти ухвалу слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку з ЄДРСР. Прокурор у справі керувався тільки резолютивною частиною відповідного рішення та зазначав, що воно узаконює обшук, який проведений раніше, хоча з реєстру видно, що ухвала слідчого судді спрямована на майбутнє. Сергій Фомін повідомив, що до ККС ВС надходять справи, в яких виникає питання, чи взагалі можливо проводити обшук на підставі резолютивної частини ухвали слідчого судді. Є одне рішення, в якому колегія суддів погодилася з тим, що проведення обшуку лише на підставі резолютивної частини ухвали не тягне за собою визнання його результатів недопустимими. Однак не виключено, що практика може розвиватися й іншим шляхом, з огляду на конкретні обставини справи. 

Спікер зауважив, що постає питання, чи може суд зобов’язати прокурора надати певні процесуальні документи (не лише щодо підтвердження повноважності слідчого чи прокурора) та чи не буде зі сторони захисту сумнівів у неупередженості суду в такому разі. Тож практика має встановити, яким чином діяти суду в разі явного невиконання своїх обов’язків стороною обвинувачення. За словами Сергія Фоміна, професійним учасникам кримінального провадження слід розуміти, що дві загальних засади – диспозитивність і публічність пов’язані між собою і, скажімо, є двома сторонами однієї медалі. Так, диспозитивність, головною рисою якої є вільне використання своїх прав у межах та у спосіб, що передбачені КПК України, не може підривати засаду публічності, відповідно до якої прокурор зобов’язаний у межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила, і доведення винуватості цієї особи у суді.   

Надія Стефанів розповіла про загальні тенденції у формуванні нової судової практики щодо військових злочинів. Вона зазначила, що ГО «Всеукраїнська асоціація жінок-суддів», головою якої є доповідачка, аналізувала практику щодо воєнних і військових злочинів ще до повномасштабного вторгнення рф. Цей аналіз показав, що багато військових не залучали захисників, укладали угоди про визнання винуватості, які затверджувалися судами. При цьому не завжди умови таких угод відповідали забезпеченню дотримання прав обвинувачених.  

Суддя звернула увагу, що в розд. XIX КК України тепер міститься термін «військові кримінальні правопорушення». Також змінено визначення та суб’єктивну сторону такого правопорушення. Суб’єктами є військовослужбовці, військовозобов’язані та резервісти під час проходження зборів. Об’єкт посягання – переважно встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби, склад відповідного злочину має бути чітко передбачений КК України. 

За словами доповідачки, згаданий аналіз судової практики, сформованої до повномасштабного вторгнення рф, показав, що більшість вироків було ухвалено щодо ухилення від мобілізації. Водночас зараз це не є військовим кримінальним правопорушенням, оскільки суб’єкт його скоєння не входить до перелічених вище осіб. Найсуворішим покаранням було п’ять років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК України. Найчастіше порушення полягало в нез’явленні за повісткою до військкомату. Сьогодні кількість таких справ збільшилася.    

Протягом аналізованого періоду особи притягалися до відповідальності за дезертирство, проте втечу саме під час активної фази бойових дій військовослужбовці вчинили лише у двох випадках. Були притягнення осіб до відповідальності за непокору, в основному їх засуджували до штрафів чи арештів з триманням у дисциплінарному батальйоні, й лише одна особа була засуджена до одного року позбавлення волі.

Надія Стефанів звернула увагу на те, як суди застосовували ст. 69 (призначення більш м’якого покарання) і ст. 75 (звільнення від покарання з випробуванням) КК України в цій категорії справ. Зокрема, Київський районний суд м. Полтави визнав особу винною за ч. 4 ст. 407 КК України (самовільне залишення військової частини або місця служби), застосував ст. 69 КК України та призначив штраф 17 тис. грн. Доповідачка зауважила, що цей вирок було ухвалено в умовах особливого періоду, а сьогодні в умовах воєнного стану статті 69 і 75 КК України до відповідної категорії справ не можуть бути застосовані.

Також спікерка зазначила, що підвищилися санкції за військові кримінальні правопорушення. Так, за дезертирство раніше особу можна було покарати позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, сьогодні – від п’яти до 12 років. Було посилено покарання за мародерство – мінімальна межа позбавлення волі тепер становить п’ять років.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій, залишаючи без змін попередні рішення, які оскаржуються з мотивів суворості покарання, завжди зазначають про максимальний ступінь суспільної небезпеки в цій категорії злочинів, оскільки злочин вчинений під час правового режиму воєнного стану. Крім того, були внесені зміни до ст. 176 КПК України, відповідно до яких під час дії воєнного стану до військовослужбовців, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні військових злочинів, застосовується виключно запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Надія Стефанів розповіла, що на сьогодні угод про визнання винуватості у справах щодо військових злочинів дуже мало. Це може бути пов’язано з тим, що обвинувачені військовослужбовці, як правило, не мають захисників, тож нема кому роз’яснити про можливість укладення такої угоди. Ще однією причиною може бути суттєве збільшення мінімального покарання за відповідні злочини та неможливість застосування статей 69 і 75 КК України. Разом із тим Надія Стефанів припустила можливість застосування цих статей у межах укладення угоди про визнання винуватості за аналогією, як вони застосовуються в корупційних злочинах з мотивів, що законодавець передбачив таку заборону для вироків як таких, а не для вироків на підставі угод.

Захід організувала Асоціація адвокатів України.