Законодавче регулювання укладення, виконання та визнання недійсними договорів іпотеки обговорили на засіданні НКР при ВС

Судові рішення мають сприйматися українським суспільством і світовою спільнотою загалом як виважені, справедливі та обґрунтовані. Цьому сприяє, зокрема, співпраця суддів і науковців, яка дає змогу підняти результати діяльності судової влади на більш високий якісний рівень.

Про це зазначив Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко під час чергового засідання робочої групи Науково-консультативної ради при ВС.

За словами очільника ВС, відповідно до вимог часу перед судами всіх чотирьох юрисдикцій постають нові правові проблеми, для вирішення яких судді досить часто звертаються до вчених юристів із відповідними запитами.

Станіслав Кравченко зауважив, що судді високо цінують внесок науковців у розвиток судової практики, та подякував членам НКР за плідну співпрацю.

Цього разу засідання робочої групи було присвячене обговоренню судової практики та законодавчого регулювання питань щодо укладення, виконання, визнання недійсними договорів іпотеки.

Вчений секретар НКР, суддя Великої Палати ВС Олег Ткачук зазначив, що за час своєї діяльності Велика Палата Верховного Суду розглянула приблизно 100 справ, які стосуються спорів, пов’язаних з іпотекою.

Зокрема, у постанові ВП ВС від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3  сформульовано позицію щодо преюдиційності рішення суду  у спорі між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості. У постанові ВП ВС від 23 червня 2020 року у справі № 536/1841/15-ц викладено висновок про те, що чинне судове рішення про стягнення заборгованості з позичальника не є підставою для відмови в іншій справі у стягненні з поручителя заборгованості. Постановою ВП ВС від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 роз’яснено процедуру одночасного стягнення боргу за основним зобов'язанням та звернення стягнення на предмет іпотеки. Окрім цього, у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц ВП ВС звернула увагу на обов'язок надіслання іпотекодержателем повідомлень – письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінний від іпотекодавця.

Водночас багатогранність економічних відносин і життєвих ситуацій зумовлює нові спори та необхідність врахування правових аспектів у справах, не подібних до тих, котрі раніше розглядав Верховний Суд. Наприклад, на розгляді Касаційного цивільного суду у складі ВС у 2022 році перебувало майже 3000 справ щодо позики, кредиту та банківського вкладу. З них більше як у 130 справах постало питання про стягнення заборгованості за іпотечним кредитом. Статистика судів першої та апеляційної інстанцій ще більш показова і підтверджує тезу, що судові справи цієї категорії є одними з найактуальніших у суспільстві. Саме тому на обговорення робочої групи НКР при Верховному Суді було поставлене питання щодо законодавчого регулювання іпотеки.

Так, суддя Великої Палати ВС Сергій Мартєв звернув увагу на те, що законодавець двічі піддавав редагуванню ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій перераховано підстави для внесення змін до Державних реєстрів. Суддя також запропонував дискусію з приводу належних та ефективних способів судового захисту у справах, пов’язаних з іпотекою.

Суддя ВС у КЦС Василь Крат зауважив, що позов про оспорювання договору іпотеки (ресцисорний позов) не може кваліфікуватися як негаторний. При вирішенні спорів щодо недійсності договорів іпотеки по суті існує три допустимі варіанти для кваліфікації вчинення договору іпотеки іпотекодавцем-невласником (зокрема, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу, на підставі якого іпотекодавець набув права власності чи визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та недійсним державного акта): 1) оскільки в момент вчинення договору іпотеки іпотекодавець був власником, а підстави недійсності мають існувати в момент вчинення правочину, то підстав для визнання такого правочину недійсним немає; 2) недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки, як укладення договору невласником; 3) при визнанні недійсним договору іпотеки має враховуватися добросовісність іпотекодержателя. У разі відсутності підстав для кваліфікації іпотекодержателя як недобросовісного, добра совість «лікує» таку ваду договору, як укладення договору невласником.

У ст. IX.-2:108 Принципів, визначень та типових норм європейського приватного права (DCFR) закріплено, що кредитор не знав і не міг знати, що в момент встановлення забезпечення особа, яка його встановила, не мала права чи повноваження для цього. Добросовісне набуття забезпечувального права виключається у разі, якщо майно було вкрадене у власника або особи, якій власник передав це майно у володіння. Суддя акцентував, що український правопорядок допускає набуття права власності як найповнішого абсолютного речового права від невласника завдяки конструкції, встановленій у ст. 330 ЦК України, то набуття такого права на чужу річ як права іпотеки також має допускатися правопорядком від невласника. В контексті ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вказав, що вона є публічною, процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту і одночасно та всупереч принципу диспозитивності зобов’язувати суб’єкта поєднувати позовні вимоги, яких приватно-правова норма не передбачає (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 1 лютого 2023 року в справі № 316/2082/19, провадження № 61-17264св21).

Директор Науково-дослідного інституту правотворчості та науково-правових експертиз Національної академії правових наук України, член-кореспондент НАПрН України Олексій Кот звернув увагу на те, що у справах подібної категорії важливо знайти юридично виважений спосіб захисту прав власника.

«Проблеми, які вирішує Велика Палата ВС, вимагають системного підходу, і необхідно розуміти, яким чином рішення може впливати на рішення в усіх інших справах, не лише на рівні судової практики, а й на законодавчому рівні», – констатував він.

На думку завідувача лабораторії захисту суб’єктивних прав відділу проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України Володимира Бобрика, застосовуючи конкретні способи захисту, суд має повноваження визнати нікчемність договору іпотеки для подальшого вилучення даних з реєстру, що усуває перешкоди для реалізації власником його прав.

Завідувач відділу науково-правових експертиз Науково-дослідного інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАПрН України Лариса Красицька зауважила, що, обираючи спосіб судового захисту, необхідно визначити, яке саме право було порушено і з яких правовідносин витікає це правопорушення.

Суддя Великої Палати ВС Дмитро Гудима запропонував обговорити питання щодо «абстрактної» іпотеки в контексті речення другого ч. 1 ст. 24 Закону України «Про іпотеку»: «Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов’язанням». Поставив присутнім низку питань, пов’язаних із застосуванням цього припису, зокрема: 1) Чи означає він те, що з відчуженням прав за іпотечним договором за загальним правилом автоматично переходять права вимоги за основним зобов’язанням навіть за відсутності іншого правочину, спрямованого на відчуження цих прав вимоги? 2) Які юридичні наслідки для прав за іпотечним договором (для права іпотеки) має відчуження забезпечених іпотекою прав вимоги за основним зобов’язанням без одночасного відчуження прав за іпотечним договором? 3) Чи правомірним є збереження права іпотеки за іпотекодержателем, який відчужив забезпечені іпотекою права вимоги за основним зобов’язанням без одночасного відчуження прав за іпотечним договором?.

Професор кафедри цивільного права і процесу Донецького національного університету імені Василя Стуса Олена Беляневич висловила думку щодо питання про припис ст. 24 Закону України «Про іпотеку», зазначивши, що у випадку, якщо не укладений договір про відступлення прав іпотеки, а укладений тільки договір про відкуплене право за кредитним договором, право іпотеки переходить без реєстрації тому, до кого відступлені права вимоги за основним зобов’язанням.

Ефективним способом захисту у правовідносинах між сторонами спору, що виникли у зв’язку з укладенням договору іпотеки особою, право власності якої на відповідне нерухоме майно спростоване в судовому порядку, є визнання недійсним договору іпотеки та визнання права власності (як основні вимоги) і скасування державної реєстрації обтяження (як похідна вимога).

Позов власника майна, яке було передано в іпотеку іншою особою (відсутність прав якої на це майно було встановлено в судовому порядку після укладення відповідного договору іпотеки), про недійсність цього договору іпотеки можна вважати негаторним позовом, спрямованим на усунення перешкод у користуванні власником своїм нерухомим майном. Якщо право власника на нерухоме майно було захищене в судовому порядку шляхом визнання недійсними договору іпотеки, майно перебуває у фактичному володінні власника, але щодо нього продовжує діяти іпотечне обтяження, немає підстав говорити про застосування віндикації як наслідку недійсності правочину.

Ефективними способами захисту власника є позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки і визнання права власності (як основні вимоги) та скасування державної реєстрації обтяження (як похідна вимога). Ці способи є достатніми для усунення порушення прав власника.

«Іпотека ніколи не циркулює у відриві від основного зобов’язання. А оскільки вона є одним з найбільш ґрунтовних забезпечень, то відступлення від права іпотеки означає одночасно й відступлення від основного зобов’язання. Процес відбувається і в зворотному порядку», – пояснив проректор з наукової роботи Харківського інституту кадрів управління Юрій Мица.

У своєму виступі він також запропонував варіант визначення співвідношення загального іпотечного боргу до забезпечення загальної суми основного зобов’язання.

Суддя ВС у КЦС Василь Крат сказав, що  для відступлення прав за іпотечним договором необхідним є вчинення правочину в письмовій формі з нотаріальним посвідченням. Законом України «Про іпотеку» не передбачено існування конструкції «абстрактної» іпотеки, за якої іпотека існує поза зв'язком із забезпеченням основного зобов'язання. Як ст. 125 ЦК УРСР 1922 року, так і ч. 3 ст. 197 ЦК УРСР 1963 року передбачали положення, що до набувача вимоги переходять права, які забезпечують виконання.  Тобто був закріплений принцип, що забезпечувальні права слідують за боргом, який вони забезпечують. Натомість чинний ЦК не містить норми, яка б стосувалася будь-яких видів забезпечення. Тому на рівні норм окремих законів передбачені різні підходи щодо переходу забезпечувальних прав. Зокрема, це може відбуватися: тільки шляхом укладення окремого договору (ст. 24 Закону України «Про іпотеку»); внаслідок автоматичного переходу (ч. 2 ст. 23 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

Професор кафедри міжнародного приватного права Навчально-наукового інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Бірюков погодився з попереднім доповідачем та зауважив, що відступлення прав регулюється тими ж правилами, що й заміна кредитора в договорі, і таким чином сторони самі визначають власну частку в угоді.

Насамкінець Володимир Бобрик зауважив, що ст. 24 Закону України «Про іпотеку» можна сприймати як презумпцію, яка передбачає застосування в тих випадках, коли є чітке волевиявлення сторін на відступлення вимоги, але при цьому немає відступлення прав за основним зобов’язанням.

В обговоренні взяли участь також судді Великої Палати ВС Олександр Банасько, Юрій Власов та Ірина Воробйова, суддя Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Євгеній Краснощоков та професор кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, член-кореспондент НАПрН України Інна Спасибо-Фатєєва, доцент кафедри прав людини та юридичної методології НЮУ імені Ярослава Мудрого Віктор Смородинський, а також професор кафедри цивільного права та процесу Ужгородського національного університету, заступник декана з наукової роботи Марія Менджул.

За результатами засідання робочої групи НКР підготовлено інформаційну довідку, яка буде розміщена у відповідному розділі на вебсайті Верховного Суду.