Судді Верховного Суду стали співавторами монографії про способи захисту права власності

Суддя Великої Палати Верховного Суду к. ю. н., доцент Дмитро Гудима та суддя ВС у Касаційному цивільному суді к. ю. н., доцент Василь Крат долучилися до підготовки монографії «Право власності: крізь призму судової практики» за редакцією д. ю. н., професора, члена-кореспондента НАПрН України Інни Спасибо-Фатєєвої.

Під час презентації книги Дмитро Гудима розповів, що підрозділ, який він підготував, присвячений різним аспектам застосування вимог про витребування майна з володіння набувача. Весь матеріал підготовлений на основі систематизованої практики ВП ВС за 2018–2023 роки.

У цьому підрозділі можна знайти відповіді на питання, чому судовий захист прав та інтересів власника має бути ефективним; як визначити таку ефективність; як співвідноситься поняття «ефективний спосіб захисту прав та інтересів» із принципом процесуальної економії; що таке володіння майном; чим «книжкове» володіння відрізняється від фізичного; що таке безпосереднє і опосередковане володіння нерухомим майном; як підтвердити факт володіння нерухомим майном; що таке принцип реєстраційного підтвердження володіння.  

Автор також пояснює, чому ВП ВС зробила виняток із застосування цього принципу для підтвердження володіння земельними ділянками водного фонду, а також, чому володіння земельними ділянками водного фонду та земельними ділянками лісогосподарського призначення відрізняються.

Крім того, підрозділ містить відповіді на питання про те, як співвідносяться поняття «володіння» і «право володіння», які способи захисту спрямовані на набуття чи відновлення володіння майном. Є обґрунтування, чому важливо забезпечувати позови про витребування майна з незаконного володіння та в чому полягають ризики, якщо суди такі вимоги не забезпечують. Приділено увагу тому, чи може вимогу про витребування майна заявити кредитор в інтересах боржника, що перебуває у процедурі банкрутства.

Є відповіді на питання й про те, чому суд має витребовувати майно з володіння відповідача, а не зобов’язувати останнього повертати майно позивачеві; як визначити належного відповідача за вимогами про витребування нерухомого майна. Певна частина підрозділу присвячена проблематиці того, як співвідносяться такі вимоги з вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, чи можливо одночасно витребувати майно з володіння відповідача й усунути перешкоди, які той чинить власникові, зокрема чи можливо витребувати земельну ділянку шляхом знесення спорудженого на ній об’єкта нерухомості.

Окрема увага приділена питанням, чи призводить до відновлення володіння, тобто до вступу власника у володіння майном, задоволення судом інших, ніж витребування цього майна, позовних вимог. Наприклад, зобов’язати відповідача повернути річ позивачеві, визнати незаконним і скасувати рішення органу влади про передання майна у власність, скасувати рішення державного реєстратора чи запис у державному реєстрі та ін.

«Я намагався максимально зробити все для того, щоб читачеві було цікаво і щоб не пропустити жодних висновків ВП ВС, які стосуються відповідної проблематики», – сказав Дмитро Гудима.

Василь Крат у монографії проаналізував питання щодо недійсності правочину у сфері захисту права власності. Під час презентації він зазначив, що приватноправова доктрина в контексті захисту права власності зазвичай досліджувала такі традиційні аспекти, як співвідношення реституції, віндикації, кондикції. Однак цим, очевидно, взаємодія захисту права власності та недійсності правочину не вичерпується. Розвивається оборот, законодавець запроваджує нові конструкції, що змушує подивитися на питання захисту права власності крізь призму недійсності правочину в різних аспектах.

При цьому автор застеріг, що конструкція недійсності правочину, безумовно, може мати руйнівний вплив на стабільність цивільного обороту. Очевидно, що при частому застосуванні недійсності можна легко «похитнути» стабільність обороту та, як наслідок, нівелювати дотичні до права власності конструкції (зокрема, добросовісного набувача). Він навів приклад, коли суд відмовив позивачу в задоволенні вимоги про витребування майна в добросовісного набувача. І після цього позивач оспорює попередній договір про відчуження спірного майна. «З якою метою? Щоб нівелювати рішення суду, яким уже відмовлено у витребуванні майна в добросовісного набувача», – сказав Василь Крат.

Очевидно, що для приватного права є неприйнятним використання правомірних приватноправових конструкцій (зокрема, конструкції оспорюваного правочину) з метою створення передумов для позбавлення права власності добросовісного набувача у випадку, коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача. Правопорядок не може допускати ситуації, коли нівелюється законна сила судового рішення та створюються передумови для виникнення «колізії» судових рішень. Застосування приватноправових конструкцій для позбавлення права власності добросовісного набувача у випадку, коли існує судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову про витребування майна в добросовісного набувача, та нівелювання законної сили судового рішення по своїй суті є недобросовісним і свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту.

Окремі конструкції в сфері права власності взагалі побудовані так, що вони не потребують застосування конструкції недійсності правочину при їх використанні (наприклад, необґрунтованість активів). Те ж саме стосується й певних конструкцій у сфері недійсності, які сконструйовані не для захисту права власності (зокрема, фраудаторні правочини). Це вимагає розумного та передбачуваного застосування недійсності правочину, яке має бути направлене для «поновлення» приватних прав та інтересів. Він нагадав, що ще донедавна договори визнавалися недійсними з якихось формальних підстав, коли не було порушеного права або інтересу.

Автор звертає увагу на те, яке значення ресцисорний позов може мати у сфері спільної власності, порушує питання щодо можливості поєднання вимоги про оспорення правочину з певними іншими вимогами. Він зауважив, що для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа сама вирішує, пред’являти чи не пред’являти позов і який саме позов. На рівні приватноправових норм не міститься обов’язку поєднувати позов про оспорювання правочину з іншою позовною вимогою (реституцією, віндикацією, кондикцією).

Також Василь Крат проаналізував співвідношення конструкції необґрунтованих активів, або речової конфіскації (in rem), і конструкції недійсності правочину та звернув увагу на питання щодо фраудаторності правочинів.