Наталія Антонюк розповіла про процесуальні аспекти доведення злочинів проти життя

Секретар Першої судової палати ККС ВС Наталія Антонюк взяла участь у семінарі «Особливості кваліфікації злочинів проти життя: проблемні питання та судова практика», організованому Національною школою суддів України. Доповідачка приділила увагу процесуальним аспектам доведення злочинів проти життя.

Зокрема, Наталія Антонюк зупинилася на питанні про визнання доказів недопустимими. Суддя наголосила, що, вирішуючи питання про застосування правил ст. 87 КПК України до наданих сторонами доказів, необхідно виходити з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи.

Суд, визнаючи доказ недопустимим відповідно до ч. 2 або 3 ст. 87 КПК України, має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення.

Якщо суд визнає доказ недопустимим із посиланням на ч. 1 ст. 87 КПК України, він має зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції України та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби – на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми.

Крім того, суд, вирішуючи питання щодо допустимості доказу з точки зору ч. 1 ст. 87 КПК України, має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим.

Детальніше про недопустимість доказів – у постанові ККС ВС від 8 жовтня 2019 року у справі № 639/8329/14-к (провадження № 51-8259км18).

У постанові від 15 червня 2021 року у справі № 204/6541/16-к (провадження № 51-2172км19) ККС зазначив, що не в усіх випадках порушення навіть фундаментальних прав і свобод особи під час кримінального провадження має прямий вплив на дотримання гарантій справедливого судового розгляду, зокрема й на допустимість доказів. Необґрунтовано тривале тримання під вартою або погані умови утримання можуть становити серйозне порушення фундаментальних прав особи, однак самі собою не впливають на допустимість доказів, отриманих під час кримінального провадження.

Тому, навіть якщо докази отримані в той час, коли сталося порушення того чи іншого права, однак це порушення прямо не впливало на отримання доказу, а лише збігалося в часі, це не є достатньою підставою для висновку, що докази отримані «внаслідок» такого порушення.

Щодо тимчасового вилучення майна і положень кримінального процесуального закону, які стосуються цього питання, доповідачка зауважила таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 167 КПК України тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене в ч. 2 цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення, або його спеціальну конфіскацію в порядку, встановленому законом.

Ціллю статей 170, 171 КПК України є забезпечення прав власника чи законного володільця майна від втручання сторонніх осіб у здійснення ними повноважень власника чи володільця такого майна. Тобто вони покликані захистити інтереси власника чи законного володільця.

Застосовувати ці положення КПК України всупереч інтересам законного власника чи володільця майна, які не вважають свої права порушеними, вочевидь не можна (постанова ККС ВС від 25 січня 2022 року, справа № 127/14139/16-к, провадження № 51-4343км21).

Серед іншого, Секретар Першої судової палати ККС ВС акцентувала на важливості дотримання судами безпосередності дослідження показань осіб під час судового розгляду.

Так, суд при розгляді справи повинен забезпечити право сторін на допит особи, яка дає показання, важливі для вирішення справи, і не вправі використовувати позасудові свідчення такої особи.

Однак якщо вести мову про судові свідчення особи під час минулого розгляду, то за умови наявності таких свідчень сторона має право вимагати допиту такої особи під час нового судового розгляду, і в такому випадку суд має вжити всіх необхідних заходів для забезпечення такого права.

Разом з тим, якщо попри всі необхідні заходи забезпечити явку такої особи виявилося неможливим, сторона на доведення своєї позиції може надати суду показання особи, які та давала під час минулого судового розгляду, і сам факт відсутності такої особи під час нового розгляду не може бути підставою для визнання таких її показань недопустимим доказом.

Дослідивши ці показання, суд повинен дати їм оцінку з погляду допустимості, належності та достовірності, враховуючи й те, наскільки були забезпечені права сторони під час допиту особи на минулому розгляді. Факт неможливості допиту цієї особи під час нового судового розгляду має враховуватися судом при оцінці достовірності цього доказу в сукупності з іншими доказами у справі (постанова ККС ВС від 19 листопада 2019 року у справі № 750/5745/15-к).

З цього приводу ЄСПЛ послідовно наголошує, що основним завданням за ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод є оцінка загальної справедливості кримінального провадження.

Так, у справі «Пальчик проти України» (заява № 16980/06) в частині використання показань свідків, які не допитувалися в судовому засіданні, ЄСПЛ акцентував, що слід встановити, чи існували достатні врівноважуючі фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту.

ЄСПЛ вбачає три потенційні врівноважуючі фактори в провадженні (п. 126–130):

(i) можливість, якою заявник скористався під час провадження на національному рівні, викласти власну версію подій, поставити під сумнів достовірність показань свідків, які не з’явилися в судове засідання, та вказати на неузгодженість у їхніх показаннях;

(ii) наявність інших підтверджуючих доказів;

(iii) участь заявника в очній ставці під час досудового слідства. Це могло надати інший урівноважуючий фактор щодо цих свідків.

У справі «Шачашвілі проти Німеччини» (заява № 9154/10) ЄСПЛ вказав, що для визнання допустимим доказом показань без заслуховування свідка в судовому засіданні суд повинен провести триетапний аналіз відповідних положень:

1) чи були достатні підстави неявки свідка та, відповідно, допустимості неперевірених показань свідка, який не з’явився в судове засідання, як доказу;

2) чи були докази, отримані від свідка, який не з’явився в судове засідання, єдиною та вирішальною підставою для засудження підсудного;

3) чи мали місце достатні урівноважуючі фактори, зокрема надійні процесуальні гарантії, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з допустимістю неперевірених доказів, і забезпечити загальну справедливість судового розгляду.