Актуальна практика ЄСПЛ у справах проти України (рішення, оприлюднені 15 вересня 2022 року)

Як відомо, Європейський суд з прав людини, враховуючи повномасштабне вторгнення, певний час не оприлюднював рішень у справах проти України.

15 вересня 2022 року ЄСПЛ оприлюднив низку рішень, у яких, визначивши заяви неприйнятними або ж визнавши порушення Україною положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, сформулював важливі, а місцями й нові висновки, що мають істотне значення для правової системи України.

З огляду на це Верховний Суд підготував позачерговий огляд практики ЄСПЛ, який описує відповідні рішення. Враховуючи те, що case-law ЄСПЛ формують не лише рішення у справах, розглянутих судом по суті, а й ухвали про неприйнятність заяв, розвивати національну правову систему можна навчаючись не лише на помилках, а й на тих рішеннях, у яких ЄСПЛ констатує дотримання Україною Конвенції. Зауважу, що таким рішенням дарма не приділяється належна увага, тому цей огляд, зокрема, спрямований на усунення відповідної прогалини.

У межах цього коментаря виокремлю ключові аспекти, які свідчать про важливість оперативного оприлюднення відповідної практики.

ZBYRANYK AND SMETANIN v. Ukraine (№ 453/21 та № 9741/21) – в цій ухвалі про неприйнятність можемо ознайомитися з тим, як ЄСПЛ реагує на випадки зловживання правом на звернення до нього, а також артикулює своє етико-правове ставлення до зобов’язань представників юридичної професії, які звертаються до ЄСПЛ. «Юристи мають розуміти, що з огляду на обов’язок ЄСПЛ розглядати твердження про порушення прав людини вони повинні проявляти високий рівень професійної розсудливості та конструктивної співпраці з ЄСПЛ, не допускаючи подання необґрунтованих заяв, і як до початку провадження, так і після нього ретельно вивчати всі деталі справи, чітко дотримуватися всіх відповідних процедурних правил і наполегливо закликати своїх клієнтів робити те ж саме. Інакше умисне або недбале використання ресурсів ЄСПЛ може підірвати довіру до роботи юристів в очах ЄСПЛ і, навіть якщо це виникає систематично, мати наслідком заборону окремим юристам представляти заявників у ЄСПЛ на підставі § 4 (b) Правила 36 Регламенту ЄСПЛ (див. Stevančević v. Bosnia and Herzegovina (dec.), no. 67618/09, § 29, 10 січня 2017 року)».

PEDENKO v. Ukraine (№ 15058/14) – також ухвала про неприйнятність. Заявник скаржився на те, що клопотання про його тримання під вартою розглянув Голосіївський, а не Печерський районний суд міста Києва, як цього вимагало процесуальне законодавство, на думку заявника. Висновок ЄСПЛ: «Навіть якщо припустити наявність процесуальних недоліків у рішенні Голосіївського суду про тримання заявника під вартою, ЄСПЛ, беручи до уваги доводи сторін і міркування, зазначені вище, висновив, що ці недоліки мали формальний характер і жодним чином не вплинули на законність постанови про затримання по суті».

MEDVEDCHUK v. Ukraine (№ 32100/21) – це також ухвала про неприйнятність. У межах цього рішення ЄСПЛ розглянув лише скаргу заявника за ст. 5 Конвенції (щодо скарги за ст. 6 Конвенції, а саме стосовно порушення порядку вручення повідомлення про підозру, ЄСПЛ визнав її передчасною, оскільки кримінальне провадження ще тривало) на відсутність «розумної підозри» у зв'язку з його домашнім арештом. Заявник стверджував, що підозра ґрунтувалася на розпливчастих положеннях КК України та доказах, зібраних із порушенням відповідних процесуальних норм органами, які не були на це уповноважені.

Крім того, посилаючись на ст. 18 Конвенції, взяту разом зі статтями 5 та 6 Конвенції, заявник скаржився на те, що застосований до нього запобіжний захід мав приховані мотиви, зокрема «усунення його як члена парламенту (який належав до опозиції) з політичного та суспільного життя України».

«ЄСПЛ підкреслив, що обраним запобіжним заходом був домашній арешт і що відповідь судів на скарги заявника й наведені ними підстави, якими обґрунтовувалися ці рішення, не видаються свавільними чи необґрунтованими. Загалом оцінку судами питання про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту у випадку заявника варто розглядати як позбавлення свободи в розумінні статті 5 Конвенції (див. Korban v. Ukraine, no. 26744/16, § 139, 4 липня 2019 року), яка відповідала основним матеріальним та процесуальним гарантіям цього положення (див, серед інших справ, Shmorgunov and Others v. Ukraine, nos. 15367/14 та 13 інших, §§ 459–61, 21 січня 2021 року) (пункт 15 рішення)».

Щодо політичної вмотивованості переслідування висновок такий: «Хоча високопоставлені українські посадовці публічно заявляли, що заявник і деякі його політичні союзники допомагали російській владі в її агресії проти України, та Рада національної безпеки і оборони України запровадила проти них економічні санкції у зв’язку із цим (див. пункти 3–4 цього рішення), що не є предметом розгляду ЄСПЛ в цій заяві, немає жодних доказів того, що домашній арешт заявника був заплямований свавіллям або був частиною стратегії влади, спрямованої на перешкоджання провадженню ним політичної діяльності чи «усунення його із суспільного життя» (порівняйте Shmorgunov and Others, цит. в цій справі, §§ 464–77) (пункт 21 рішення)».

GORYACHYY v. Ukraine (№ 43925/18) – знову ж таки ухвала про неприйнятність. Ця справа заслуговує епіграфа, сформованого із цитати з висновку ЄСПЛ у ній: «Стаття 6 Конвенції не заходить так далеко, щоб зобов’язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи».

Адміністративні суди розглядали позов заявника до військкомату щодо виправлення дати його звільнення. Суд першої інстанції ухвалив рішення на користь заявника. Апеляційний суд, переглядаючи справу, надіслав заявнику рекомендованим листом копії ухвали про відкриття апеляційного провадження та апеляційної скарги відповідача. У цьому ж листі заявника було повідомлено про призначену дату та час слухання. Кореспонденцію повернули з поміткою, що її не було доставлено.

Апеляційний суд розглянув справу за відсутності сторін. Він скасував рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування відповідного закону та відхиливши вимогу заявника про виправлення дати його звільнення.

«ЄСПЛ зауважив, що згідно з національним законодавством (стаття 190 Кодексу адміністративного судочинства України) апеляційний суд мав обов’язок повідомити заявника про майбутню апеляцію та запропонувати йому викласти свої доводи. На відміну від багатьох інших справ, розглянутих ЄСПЛ, де у відповідних матеріалах не було доказів того, що належна кореспонденція була надіслана заявникам (див., наприклад, «Стрижак проти України», № 72269/01, § 39, 8 листопада 2005 року; Hudáková and Others v. Slovakia, № 23083/05, §§ 30–32, 27 квітня 2010 року; і Лазаренко та інші, згадане вище, §§ 36 і 43), у цій справі докази, надані сторонами, показали, що 4 квітня 2016 року апеляційний суд справді надіслав заявнику рекомендованим листом повідомлення про апеляційну скаргу відповідача. Отже, виявляється, що національний суд належним чином дотримався вимоги, встановленої національним процесуальним законодавством.

ЄСПЛ також зазначив, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції не заходить так далеко, щоб зобов’язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Лазаренко та інші, § 37, і, у контексті статті 8 Конвенції, Foley v. the United Kingdom (dec.), № 39197/ 98, 11 вересня 2001 року)».

MAKOVETSKYY v. Ukraine (№ 50824/21) – справа про накладення штрафу за неносіння захисної маски в громадському місці. На заявника було накладено штраф у розмірі 170 грн (на той час близько 4,90 євро). Два важливі висновки.

Висновок номер один: «ЄСПЛ зазначив, що в матеріалах цієї справи немає нічого, що могло б привести його до висновку, що національні суди діяли свавільно або необґрунтовано при оцінюванні доказів, встановленні фактів або тлумаченні національного законодавства. ЄСПЛ також указав, що заявник, який був присутній на судовому засіданні в суді першої інстанції, по суті, стверджував, що введення заходів контролю пандемії включно з вимогою носити маску для обличчя і подальші дії поліції з накладення на нього штрафу були незаконними».

Висновок номер два: «Щодо аргументу заявника про те, що поліцейський, який накладав штраф, не був «судом, встановленим законом», ЄСПЛ повторює свою усталену прецедентну практику, згідно з якою навіть якщо адміністративний орган, який вирішує спори щодо «цивільних прав та обов’язків» певною мірою не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не може бути встановлено, якщо провадження в цьому органі «підлягає подальшому контролю з боку судового органу, який має повну юрисдикцію та надає гарантії пункту 1 статті 6» (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal [GC], № 55391/13 та 2 інших, § 132, 6 листопада 2018 року)».

GREBENYUK v. Ukraine (№ 25580/18) – у цій справі обставини є дещо складнішими. Національні суди розглядали кримінальне провадження щодо заявника за його обвинуваченням у тому, що він як заступник начальника обласної міліції на час подій незаконно втрутився у право на мирні зібрання (листопад 2013 року в Чернігові).

Суд першої інстанції виправдав заявника. Суд частково мотивував своє рішення показаннями шістьох офіцерів міліції, нижчих за рангом, які були присутні під час демонтажу і які засвідчили, що вони особисто не бачили, як заявник керував цією операцією.

Натомість апеляційний суд, переглянувши справу та оцінивши докази, ухвалив обвинувальний вирок.

Суть скарги заявника зводилася до того, що, переглядаючи справу і зрештою скасовуючи виправдувальний вирок та ухвалюючи обвинувальний, суд не допитав тих офіцерів, які давали фактично виправдувальні показання щодо заявника.

«… питання в цій справі полягало в тому, чи не зашкоджує відмова апеляційного суду взяти до уваги показання шістьох свідків-офіцерів міліції без проведення їх допиту справедливості провадження щодо заявника …

… показання шістьох свідків-офіцерів міліції в жодному разі не стосувалися ключового елемента пред’явлених заявникові обвинувачень, а саме, що він доручив підпорядкованому офіцерові ввести міську владу в оману стосовно наявності ризиків для громадського порядку, які може спричинити запланована демонстрація. Сам підпорядкований офіцер був допитаний як судом першої інстанції, так і апеляційним судом. Хоча суд першої інстанції не довіряв його показанням, у яких він вказав на заявника як на джерело інформації в листі, яка вводить в оману, та як на ініціатора, апеляційний суд прийняв їх (пункт 14 рішення)».

«ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник не пред’явив аргументовану скаргу на те, що його засудження апеляційним судом без проведення повторного допиту певних свідків зашкодило справедливості кримінального провадження щодо нього в цілому (пункт 21 рішення)».

M.K. v. Ukraine (№ 24867/13) – ЄСПЛ встановив порушення ст. 8 Конвенції у зв’язку з розголошенням інформації про захворювання на ВІЛ заявниці. У цій справі трапилося так, що військовий шпиталь, у якому проходила обстеження заявниця і в якому було здійснено аналіз її крові та виявлено захворювання на ВІЛ, не повідомив належним чином заявницю про цю хворобу, натомість повідомив її матір (хоча відповідно до закону не мав на це права) та надав цю ж інформацію за місцем роботи заявниці.

Одним із важливих у цій справі був законодавчий аспект, а саме застосування вимог підзаконного нормативно-правового акта всупереч вимогам закону:

«У цій справі національні суди посилалися на Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затверджене наказом Міністерства оборони України № 2 від 4 січня 1994 року (чинне до 28 листопада 2008 року), як на правову основу обробки інформації про стан здоров’я заявниці. ЄСПЛ зазначив, що це Положення було публічним документом, який закріплював конкретні правила, що регулювали медичний огляд військовослужбовців і дозволяли доступ до даних про стан їхнього здоров’я після огляду військово-лікарськими комісіями й командирами відповідної військової частини без установлення будь-яких винятків щодо діагнозу (див. пункт 25 цього рішення) (пункт 55 рішення).

Водночас ЄСПЛ зауважує, що застосування вказаних пунктів Положення стосовно діагнозу ВІЛ явно суперечило Закону про ВІЛ, на який посилалася заявниця і який передбачав особливий захист ВІЛ-інфікованих осіб та встановлював виключний перелік осіб й установ, яким може надаватися інформація про ВІЛ-позитивний статус особи. Цей Закон не містив жодного винятку з нерозголошення стосовно військовослужбовців для будь-яких цілей (див. пункт 24 цього рішення) (пункт 56 рішення).

ЄСПЛ також указав, що Закон про ВІЛ мав юридичну силу акта Парламенту, тоді як наказ Міноборони був підзаконним нормативно-правовим актом і тому законно не міг впроваджувати додаткові обмеження прав та обов’язків, передбачених законом (пункт 57 рішення).

За цих обставин важко зрозуміти, чому Положення мало вважатися таким, яке превалювало над Законом про ВІЛ. Ані національні суди у своїх рішеннях, ані Уряд у своїх міркуваннях жодним чином не розглянули цього конкретного та важливого аргументу, який заявниця послідовно висловлювала як у межах національного провадження, так і в ЄСПЛ (пункт 58 рішення)».

Зрештою, ЄСПЛ встановив порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) через неінформування госпіталем заявниці про результати тестування на наявність ВІЛ і розголошення позитивного ВІЛ-статусу заявниці її матері та за місцем її роботи.

Огляд містить також опис інших справ, вартих уваги юристів-професіоналів.

Дякую за увагу!