КЦС ВС роз’яснив відмінність між визнанням обставини і визнанням позову, що впливає на різні правові наслідки

Позивачка просила суд визнати недійсною угоду про розірвання договору оренди землі, укладеного 2016 року, та скасування його державної реєстрації, оскільки угоду не підписувала, а дізналася про неї лише у 2019 році, коли звернулася до відповідача щодо сплати орендної плати.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, частково задовольнив позов, скасував державну реєстрацію угоди, вимогу про визнання її недійсною не задовольнив тому, що непідписаний правочин є невчиненим і не може визнаватися недійсним.

При цьому апеляційний суд визнав обґрунтованими висновки місцевого суду, що обставина непідписання позивачкою угоди про розірвання договору оренди земельної ділянки, за відсутності в суду сумнівів щодо достовірності цієї обставини та добровільності її визнання представником відповідача, доказуванню не підлягає.

Касаційну скаргу подало господарське товариство, яке суд першої інстанції залучив до справи як третю особу, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасував постанову апеляційного суду в частині задоволених вимог позову і направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зробивши такі правові висновки.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Згідно із ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Отже, визнання обставин, які не підлягають доказуванню, можливе, зокрема, за умов: визнання їх усіма учасниками справи та відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.

Матеріали справи та позиція її учасника – третьої особи свідчать про те, що третя особа не визнавала обставини непідписання позивачкою спірної угоди, а тому суд дійшов безпідставного висновку про доведеність задоволених вимог позову із застосуванням ч. 1 ст. 82 ЦПК України.

При цьому, згідно з вимогами процесуального закону (статті 12, 81 ЦПК України), обов’язок доведення підписання / непідписання зазначеної угоди покладається саме на позивачку, яка стверджує про це, на загальних підставах, зокрема шляхом проведення судової почеркознавчої експертизи з метою встановлення справжності підпису позивачки на цьому правочині.

Крім того, матеріали цієї справи свідчать про те, що відповідач визнав позовні вимоги.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач – визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи.

Товариство – третя особа в поясненнях щодо позову посилалося, зокрема, на те, що визнанням стороною відповідача позову порушуються його права, оскільки цей позов спрямований для невиконання позивачкою взятих на себе перед товариством обов'язків за договором емфітевзису, який оспорюється відповідачем в іншій справі.

Зазначених обставин суди не перевірили, а вони мають важливе значення для правильного вирішення спору, при цьому помилково застосували норми процесуального права.

Постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження № 61-2251св22): https://reyestr.court.gov.ua/Review/104539372.

Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.