Дмитро Гудима розповів про обов’язки держави за Конвенцією про захист прав людини та відповідальність за їх невиконання

Суддя Великої Палати Верховного Суду Дмитро Гудима виступив із лекцією під час семінару «Застосування стандартів прав людини та норм міжнародного гуманітарного права у національній судовій практиці в умовах воєнного стану», організованого Національною школою суддів України для суддів та працівників апаратів місцевих і апеляційних судів. Суддя розповів про обов’язки держави за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) і відповідальність за їх невиконання.

На початку лекції Дмитро Гудима зосередився на юрисдикції держави за ст. 1 Конвенції, відповідно до якої держави зобов’язалися гарантувати права і свободи, визначені в Конвенції та протоколах до неї, лише тим, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. «Дуже часто поняття юрисдикції ототожнюється з перебуванням особи на території держави. Але юрисдикція держави не завжди поширюється на її власну територію, а іноді ця юрисдикція поширюється й на чужі території. Приклад України, на жаль, є релевантним як для першого, так і для другого випадку», – зауважив суддя, маючи на увазі тимчасову окупацію деяких регіонів України та поширення на них юрисдикції Російської Федерації.

Юрисдикція є територіальною, тобто такою, що обмежується кордонами держави, а також екстратериторіальною, суть якої полягає в тому, що держава поширює свою владу на територію іншої держави, за якою вона встановила так званий ефективний контроль або вирішальний вплив.

Яке значення для нашої правової системи має екстратериторіальна юрисдикція? «Російська Федерація є якраз тією державою, яка здійснює свою екстратериторіальну юрисдикцію над частиною території України. І основна проблема полягає в установленні того, з якого моменту і на якій саме території здійснюється ця юрисдикція РФ», – акцентував Дмитро Гудима.

Є два основні випадки здійснення екстратериторіальної юрисдикції. Перший випадок, коли органи влади та їхні посадові особи виконують свої завдання і функції за межами кордонів цієї держави. Другий – коли держава здійснює ефективний контроль над відповідною територією за кордоном і за її населенням внаслідок військової окупації чи за згодою, запрошенням або непротивленням уряду, що діє на цій території. «У справах потерпілих від збройної агресії ключовим є встановлення, внаслідок дій якої саме держави – України чи РФ – постраждала відповідна особа і чи взагалі мала Україна можливість гарантувати права за Конвенцією на тій території, де відбулося порушення прав потерпілого», – звернув увагу суддя.

Лектор зауважив, що первинним аргументом нашої країни в ЄСПЛ у декількох міждержавних справах є те, що Україна не здійснює юрисдикції на територіях, які тимчасово окуповані; Україна не може гарантувати прав і свобод людини на тих територіях, тому не є відповідальною за їхнє порушення. У рішенні ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» установлено, що РФ здійснює ефективний контроль над АР Крим з 27 лютого 2014 року, коли законний уряд АР Крим було усунуто та замінено адміністрацією, яка перебувала під повним контролем Росії.

Дмитро Гудима зазначив, що підхід ЄСПЛ у тій чи іншій справі може залежати й від того, що встановлять національні суди. Тому, покладаючи на Україну відповідальність за порушення конвенційних прав, потрібно мати на увазі, що таким чином держава своїм судовим рішенням фактично підтверджує, що саме вона здійснювала юрисдикцію на відповідній території в момент цього порушення.

Окрім того, не варто забувати про те, що Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» установлено, що РФ як держава-окупант несе відповідальність за порушення прав цивільного населення; відшкодування матеріальної та моральної шкоди у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію. Попри таке законодавче регулювання завжди поставатиме питання про те, до якого часу Україна поширювала свою юрисдикцію на її тимчасово окуповані території та, відповідно, до якого часу саме вона, а не окупант повинна була дбати про гарантування конвенційних прав на цих територіях. За словами судді, це питання може виявитися в багатьох справах надзвичайно складним.

Також Дмитро Гудима звернув увагу слухачів на постанову ВС у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2022 року № 308/9708/19 щодо судового імунітету РФ. У цій постанові йдеться, зокрема, про те, що суд України, розглядаючи справу, у якій відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної держави.

Лектор зазначив, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність. Її обов’язки, які випливають із конвенційних прав і свобод, можна поділити на дві групи: негативний обов’язок і позитивні обов’язки. Негативний полягає в утриманні від неправомірного втручання у права та свободи. Позитивні обов’язки – створення законодавчих та інституційних механізмів для гарантування кожному, хто перебуває під юрисдикцією держави, ефективного використання прав і свобод та їх відновлення в разі порушення. При цьому Дмитро Гудима зауважив, що не варто тлумачити позитивні обов’язки держави надто широко, зокрема ширше, ніж це робить ЄСПЛ у своїх рішеннях.

Усі позитивні обов’язки держави за Конвенцією ЄСПЛ поділяє на матеріальні та процесуальні (провести об’єктивне й ефективне розслідування незалежним органом випадків неправомірного втручання у права та свободи), а матеріальні в свою чергу – на превентивні (зокрема, передбачити юридичну відповідальність за порушення прав і свобод, вживати обґрунтованих заходів для запобігання такому порушенню, якщо відомо про реальний і безпосередній ризик для прав і свобод певної особи чи групи осіб) та компенсаторні (забезпечити засоби юридичного захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у права та свободи може їх захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування за завдану йому державою матеріальну чи моральну шкоду).

Порушення державою будь-якого з конвенційних обов’язків – як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального – може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Так, людина може доводити, що держава порушила її негативний обов’язок тим, що, наприклад, неправомірно позбавила людину життя, чи порушила позитивний матеріальний обов’язок тим, що не розробила компенсаційних механізмів за неправомірне втручання у право на життя, чи порушила позитивний процесуальний обов’язок тим, що не провела об’єктивного й ефективного розслідування незалежним органом факту неправомірного втручання у право на життя конкретної особи. У разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя чи провести об’єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання це відшкодування буде суттєво меншим, ніж за порушення державою негативного обов’язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

Підбиваючи підсумки, Дмитро Гудима звернув увагу на постанову ВП ВС від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 і зазначив, що факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію в сенсі ст. 1 Конвенції (зокрема, у межах її кордонів у періоди проведення АТО, операції Об’єднаних сил), не означають автоматичного порушення гарантій права на життя за ст. 2 Конвенції. Тим більше не означає такого автоматичного порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі ст. 1 Конвенції). Обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою певного обов’язку для притягнення її на підставі Конвенції та протоколів до неї до відповідальності треба чітко встановити в судовому рішенні відповідно до підстав заявленого позову.