Судді Верховного Суду поділилися актуальною судовою практикою з питання доказування на підставі електронних доказів

Судді Верховного Суду взяли участь у семінарі на тему «Електронні докази. Особливості доказування на підставі електронних доказів», організованому Комітетом Асоціації правників України з процесуального права 19 липня 2021 року.

Розповідаючи про актуальну судову практику щодо використання електронних доказів, суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Наталія Сакара зазначила, що знакові судові рішення у цьому контексті напрацьовуються касаційними судами поступово. Вона акцентувала, що електронні докази, визначення яких наведено у ч. 1 ст. 100 ЦПК України, є окремим засобом доказування. Крім того, правникам не слід забувати, що до електронних доказів висуваються вимоги стосовно належності (ст. 77 ЦПК України), допустимості (ст. 78 ЦПК України), достовірності (ст. 79 ЦПК України) та достатності (ст. 80 ЦПК України).

Спікер наголосила, що на законодавчому рівні передбачений порядок подання електронних доказів. Зокрема, вони подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Як релевантний приклад Наталія Сакара навела постанову КГС ВС від 19 січня 2021 року у справі № 922/51/20, де йдеться про те, що учасник справи на обґрунтування своїх вимог і заперечень має право подати суду електронний доказ у таких формах: 1) оригінал; 2) електронна копія, засвідчена електронним цифровим підписом; 3) паперова копія, посвідчена в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (ч. 3 ст. 96 ГПК України), що є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (п. 1 ч. 2 ст. 73 ГПК України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме собою не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.

«Роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копією електронного документа) в розумінні положень ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов’язковим реквізитом електронного документа, оскільки в такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений від внесення правок і викривлення» – така позиція, за словами спікера, висловлена в низці постанов КГС ВС.

Наталія Сакара також повідомила, що за загальним правилом роздруківки інтернет-сторінок (вебсторінок) не зараховуються як докази. Наприклад, у справі № 587/205/118 КЦС ВС дійшов висновку: «Роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок), які є паперовим відображенням електронного документа, самі по собі не можуть бути доказом у справі. Такі роздруківки визнаються доказом у разі, якщо вони виготовлені, видані і засвідчені власником відповідного Інтернет-ресурсу або провайдером, тобто набувають статусу письмового доказу».

Утім, посилаючись на відповідну судову практику, спікер зазначила, що як докази суди приймають скріншоти повідомлень із телефону, планшета, роздруківки з вайбера. Окрім того, часто (особливо в трудових справах) роботодавці подають фотографію монітора комп’ютера співробітника для того, щоб довести, що працівник у робочий час займався власними справами. «Фотографія монітора комп’ютера не є електронним доказом, але ця інформація може враховуватися судами за умови, якщо учасник справи не поставить під сумнів надане фото і не попросить надати оригінал», – зауважила суддя КЦС ВС.

Із презентацією Наталії Сакари можна ознайомитися за посиланням.

Практику адміністративної юрисдикції презентувала учасникам семінару суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Наталія Блажівська. Вона навела релевантну практику Великої Палати ВС і КАС ВС.

За словами судді, Велика Палата ВС неодноразово зазначала про те, що електронними доказами є інформація в електронній формі. В одній зі справ ВП ВС дійшла висновку щодо відсутності порушення прав позивача, оскільки інформація про прийняте рішення розміщена на офіційному вебсайті ВРП, що є належним та допустимим доказом. Інша правова позиція: Велика Палата ВС погодилася з позицією суду першої інстанції про те, що висновки Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності правомірно ґрунтуються на копії аудіозапису розмови, розміщеної в інтернеті.

Наталія Блажівська навела також постанову КАС ВС у справі, в якій відповідачем виступало Держкомтелерадіо. Суд зазначив, що як доказ на підтвердження того, що ТОВ через інтернет-магазин здійснювало розповсюдження ввезених із території Російської Федерації друкованих видань, відповідач до матеріалів справи надав скріншот. Цей знімок підтверджує факт розповсюдження, оскільки містить опис, основні характеристики видавництв, рік видання, ціну книги, умови оплати і доставки, адресу і контакти. КАС ВС резюмував, що такий скріншот є електронним доказом у розумінні ст. 99 КАС України.

Окрім того, спікер поділилася практикою судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов’язкових платежів КАС ВС. В одній зі справ суд зробив такі висновки: однією із підстав для визнання нереальності господарської операції суди попередніх інстанцій зазначали те, що виробництвом і поставкою комплектуючих для залізничного транспорту в Україні займається лише одне підприємство, однак у ланцюгу постачання цього підприємства немає, а інші дочірні підприємства не вказані. Такі обставини можуть бути визнані загальновідомими, якщо вони відомі широкому колу осіб і водночас судді, при цьому має бути дотримано двох критеріїв, а саме об’єктивного (відомість факту широкому колу осіб) та суб’єктивного (обізнаність судді про такі обставини). Якщо суддя особисто не знає про певну загальновідому обставину, він може звернутися до достовірних джерел. Різновидом таких загальновідомих джерел можуть бути вебсайти. Водночас судам слід ураховувати, що оскільки інформація з мережі «Інтернет» може бути змінена або видалена, то вона підлягає обов’язковому дослідженню безпосередньо в ході судового розгляду з долученням її до матеріалів справи на електронних носіях.

«Можна зробити висновок, що Верховний Суд стикається з питаннями електронних доказів не щодня. Водночас, якщо такі питання виникають, то юристам починаючи з першої інстанції необхідно звертати увагу на релевантну судову практику в різних юрисдикціях та належно мотивувати свою позицію з тим, щоб у суду касаційної інстанції не було потреби скеровувати справу на новий розгляд», – зазначила Наталія Блажівська.