Судді Верховного Суду розповіли про докази і доказування в адміністративному, господарському та цивільному процесах

Судді Верховного Суду взяли участь в онлайн-практикумі на тему «Докази і доказування в адміністративному, господарському та цивільному судочинствах: юридична доктрина, практика ЄСПЛ та Верховного Суду», що відбувся 21 травня.

Суддя Касаційного адміністративного суду у складі ВС Володимир Бевзенко виступив з лекцією на тему «Докази і доказування у практиці Касаційного адміністративного суду». Він зазначив, що докази і доказування в адміністративних справах відповідають загальній теорії доказування в судовому процесі, щоправда мають певні особливості. Зміст і обсяг доказування, види і кількість доказів в адміністративній справі залежать від предмета доказування.

«Безумовно, ми маємо також зважати на ті обставини, що в адміністративному процесі розглядається чимала кількість категорій адміністративних справ», – зауважив суддя і додав, що конкретні види доказів обумовлюються видом адміністративної справи, яка перебуває у провадженні адміністративного суду. Предмет доказування – це явища, обставини адміністративно-правового характеру (адміністративний акт, адміністративний розсуд, адміністративна процедура), висловлені в заявах, клопотаннях.

Лектор зазначив, що до доказів і доказування в адміністративних справах застосовуються принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі та презумпція «винуватості» суб’єкта владних повноважень (ст. 77 КАС України). «На жаль, суб’єкти владних повноважень на практиці не завжди пам’ятають про свій обов’язок доводити законність та обґрунтованість їхніх рішень», – акцентував суддя.

Володимир Бевзенко наголосив, що предмет доказування містить: обставини, які підтверджують вимоги позову; обставини, які підтверджують заперечення проти позову; обставини, які мають інше значення для розгляду справи і повинні бути встановлені (зокрема, адміністративна процесуальна правосуб’єктність). Другий компонент предмета доказування – визнані, загальновідомі та преюдиціальні факти.

Загальний предмет доказування в адміністративних справах становлять: суб’єкт владних повноважень, суб’єкт, який перебуває у правовідносинах із суб’єктом владних повноважень, вид спільних правовідносин, факт порушення суб’єктних прав, свобод, інтересів, а також рішення, дії, бездіяльність суб’єкта владних повноважень, адміністративний розсуд суб’єкта владних повноважень (наскільки він діяв у межах дозволеного, чи не вийшов за ці межі), адміністративна процедура, інші факти, обставини адміністративної справи, про які стверджують учасники. Суддя детально розкрив кожну із зазначених категорій.

«Участь у встановленні фактичних обставин публічно-правового спору, дійсних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин, необхідних для правильного вирішення такого спору по суті, участь у формуванні предмета доказування, відповідно до КАС України, беруть різні суб’єкти», – зауважив лектор, детально розповівши про кожного суб’єкта та проілюструвавши сказане прикладами із практики.

Особливістю національного адміністративного процесу є те, що доказування в адміністративній справі «урівноважене» дією двох принципів адміністративного судочинства. Перший принцип – змагальність сторін, він полягає в тому, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (ч. 1 ст. 9 КАС України). Другий – офіційне з’ясування всіх обставин у справі, за яким адміністративний суд вживає визначених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Із презентацією Володимира Бевзенка можна ознайомитись тут.

Про докази і доказування в господарському судочинстві розповів суддя Касаційного господарського суду Юрій Чумак. Найперше він зауважив, що суд касаційної інстанції не збирає нових доказів, не переоцінює і не досліджує їх. Усе це прерогатива судів першої та апеляційної інстанцій. Попри це в КГС є чимало правових позицій щодо питань доказів і доказування. На деяких концептуальних позиціях він зосередився у ході своєї лекції.

До внесення змін у процесуальне законодавство в 2017 році суди першої та апеляційної інстанцій збирали докази з метою установлення об’єктивної істини у справі. Але після набрання цими змінами чинності парадигма доказів і доказування докорінно змінилася. Тепер суд не зобов’язаний збирати докази, він оцінює докази, надані сторонами у строки, визначені процесуальним законом. «Тобто можливості суду щодо збору доказів є обмеженими, ба більше, суд не зобов’язаний це робити», – акцентував Юрій Чумак.

Як приклад він навів постанову КГС ВС від 10 червня 2019 року у справі № 903/581/18, у якій ідеться про те, що згідно із ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, письмовими, речовими та електронними доказами відповідно до ч. 2 наведеної норми.

Юрій Чумак зауважив, що повного розуміння в учасників процесу, що таке електронний доказ, як він подається та завіряється, немає. Це досить новий інститут судочинства, і практика ще напрацьовується.

Лектор нагадав, що докази, які надаються учасниками справи до суду, мають відповідати встановленим критеріям належності, допустимості, достовірності, вірогідності, що визначені статтями 76–79 ГПК України. При цьому поняття вірогідності доказів є відносно новим для правової доктрини України. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Юрій Чумак наголосив, що поняття належності та допустимості доказів – це різні поняття, і казати, що один і той самий доказ є неналежним і недопустимим – некоректно.

Говорячи про письмові докази, суддя зауважив, що учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронних доказом.

Лектор зосередився також на принципі господарського судочинства – змагальності сторін у подачі доказів. Він звернув увагу, що в постанові КГС ВС від 25 червня 2020 року у справі № 924/233/18 йдеться про те, що важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування – спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дають змогу оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

«У цій самій постанові КГС ВС мова йде про те, що стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу», – зацитував Юрій Чумак.

Із презентацією Юрія Чумака можна ознайомитись тут.

Суддя Касаційного цивільного суду у складі ВС Наталія Сакара виступила з доповіддю «Докази і доказування у практиці Касаційного цивільного суду». Вона навела ст. 76 ЦПК України, яка визначає поняття та ознаки доказів. Зокрема, в цій статті перелічені засоби доказування: 1) письмові, речові й електронні докази; 2) висновки експертів; 3) показання свідків. Доповідачка звернула увагу, що в редакції ЦПК України, що набула чинності з 15 грудня 2017 року, серед засобів доказування вже немає пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників. Тож якщо учасник справи хоче, щоб його пояснення у справі були доказами, він має в обов’язковому порядку допитуватися як свідок із дотриманням відповідної процедури.

Суддя КЦС ВС зазначила, що інколи учасники справи не усвідомлюють різниці між доказами та обставинами, які підтверджують ці докази. Для прикладу вона навела справу щодо визнання договору оренди недійсним, оскільки, на думку позивача, він не був підписаним. Після розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій відповідач звернувся до апеляційного суду із заявою про перегляд справи за нововиявленими обставинами, зазначивши як таку обставину наявність висновку експерта, яким установлено, що саме позивач підписав спірний договір. Суд відмовив у задоволенні заяви, оскільки заявник знав про висновок до винесення рішення. Однак таке рішення було помилковим, оскільки висновок експерта може бути доказом, але не нововиявленою обставиною. «Тому в цій ситуації суду апеляційної інстанції достатньо було сказати, що подання нових доказів не є підставою для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами», – сказала Наталія Сакара.

Також вона розповіла про належність, допустимість, достовірність і достатність доказів, зокрема, зазначила, що доказ може бути належним, але недопустимим або допустимим, однак неналежним, і ці вимоги, які пред'являються до доказів, інколи плутають. Як приклад доповідачка навела постанову ВС від 16 грудня 2020 року у справі № 511/2864/16, у якій позивач просив суд повернути майно, що безпідставно перебувало в користуванні юридичної особи. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки майно не було поставлене на баланс юридичної особи. Однак такий висновок був неправильним, тому що особа мала відповідний договір і акт приймання-передачі майна, на підставі яких позивач передав належне йому майно юридичній особі. Ці документи є належними доказами, і суд мав їх урахувати під час розгляду справи.

Наталія Сакара навела правила допустимості засобів доказування в широкому та вузькому сенсах. У широкому – має дотримуватися вимога про отримання інформації лише з визначених у законі засобів доказування та з дотриманням встановленого порядку; у вузькому – використання лише певних засобів доказування з числа передбачених законом (позитивна допустимість) або неможливість використання певних засобів доказів (негативна допустимість).

У цьому контексті доповідачка зупинилася на новелі ЦПК України – висновку експерта у галузі права. Сторони у справах починають активно застосовувати цей інститут, однак суди не завжди беруть такі висновки до уваги. «Хочу звернути вашу увагу на те, що висновок експерта у галузі права, як нам вказує ч. 1 ст. 115 ЦПК України, не є доказом. Він має допоміжний консультативний характер і не є обов’язковим для суду», – сказала Наталія Сакара.

Розповідаючи про достатність доказів, суддя КЦС ВС навела приклад справ про встановлення факту проживання однією сім’єю. Вона зазначила, що тут немає чіткого переліку обставин, які необхідно встановити, щоб задовольнити позов або відмовити в його задоволенні. Доповідачка навела приклади постанов ВС у таких справах, коли доказів було недостатньо: суду надавалися фотокартки, письмові докази, покази свідків, але суд указав, що цих доказів недостатньо.

Також Наталія Сакара звернула увагу, що новий ЦПК України передбачає необхідність подання всіх доказів позивачем – разом із позовом, відповідачем – із відзивом. Якщо докази подаються пізніше, сторона повинна обґрунтувати, чому вона не змогла подати їх раніше.

Крім того, доповідачка навела практику ВС щодо електронних доказів. Так, у постанові ВС від 13 липня 2020 року у справі № 753/10840/19 зроблено висновок, що скріншоти повідомлень з телефону та планшета, роздруківки з Viber також можуть бути визнані судом як належні та допустимі докази з урахуванням усіх обставин справи.

Із презентацією Наталії Сакари можна ознайомитися тут.