Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Про це суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Василь Крат сказав студентам на засіданні гуртка з цивільного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, присвяченому темі недійсності правочинів. Засідання відбулося в онлайн-режимі.
Зокрема, на засіданні обговорювали застосування ст. 210 ЦК України, яка визначає, що коли законом передбачена державна реєстрація правочину, то він є вчиненим з моменту такої реєстрації. Василь Крат зауважив, що правове значення державної реєстрації полягає в тому, що правочин, який підлягає державній реєстрації, є вчиненим з моменту її проведення. Як наслідок, за відсутності державної реєстрації правочин слід вважати невчиненим. Хоча в законодавстві й передбачені випадки, коли може здійснюватися державна реєстрація (ст. 1114 ЦК України, інші закони України, зокрема «Про авторське право і суміжні права» (ч. 5 ст. 11), «Про особливості оренди чи концесії об’єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності» (ст. 11)), у більшості з них така реєстрація спрямована на повідомлення інших учасників цивільних відносин. Тобто державна реєстрація правочину в сучасних умовах не має правостворюючого значення, з фактом реєстрації цих договорів не пов’язується момент їх укладення. Доповідач зазначив, що ст. 210 ЦК України є «мертвою», хоча її не виключили з Кодексу.
Крім того, він зауважив, що такий правовий наслідок, як кваліфікація правочину неукладеним через відсутність його державної реєстрації, існував із 1 січня 2004 року до 1 січня 2013 року. «Після цієї дати відсутність державної реєстрації правочинів, про що зазначено в деяких законах, не має правового наслідку визнання їх недійсними. Щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності, то реєстрація застосовується для того, щоб знати, хто є суб'єктом таких прав», — сказав Василь Крат.
Керівник гуртка професор кафедри цивільного права № 1 університету Інна Спасибо-Фатєєва вказала, що державній реєстрації підлягають права, а не правочини. Сфера відносин, правочини в яких згідно із законодавством мають бути зареєстровані, дуже вузька, й така реєстрація не пов'язується ані з чинністю правочину, ані з виникненням права на певні об'єкти, ані з неукладеністю договору. «Тобто жодних юридичних наслідків ст. 210 ЦК України нам не дає», — зазначила професор.
Учасники гуртка виступали з доповідями, й, зокрема, порушувалося питання застосування для визнання правочину недійсним ст. 230 ЦК України «Правові наслідки вчинення правочину під впливом обману». Василь Крат звернув увагу, що системне тлумачення положень ст. 230 та ч. 5 ст. 1274 ЦК України допускає кілька варіантів їх застосування в контексті оспорювання односторонніх правочинів:
В актах міжнародної приватноправової уніфікації права допускається застосування такої підстави недійсності, як обман до інших юридичних актів, які охоплюють і односторонні правочини. Зокрема, у ст. II.-7:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що глава «Підстави недійсності» застосовується до договорів і з необхідними змінами до інших юридичних актів.
Василь Крат зауважив, що в цій ситуації варто врахувати, хто є суб'єктом введення в оману. Стаття 230 ЦК України передбачає, що таким суб'єктом є друга сторона, яка може бути тільки у двосторонніх правочинах. Однак у європейській цивілістичній доктрині не міститься заборон щодо застосування конструкції ведення в оману до одностороннього правочину. Наприклад, коли інший зацікавлений суб'єкт буде застосовувати обман для настання вигідних йому наслідків при вчиненні одностороннього правочину. Доповідач навів приклад із практики корпоративного права: коли один з учасників ТОВ виходить із товариства — іншим учасникам може бути вигідним такий вихід. «Не слід зациклюватися на тому, що буквально написано у ст. 230 ЦК України, хоча й не можна говорити, що її норми мають обмежувальний характер щодо односторонніх договорів», — сказав він.
Також суддя ВС звернув увагу, що в обговорюваній статті є поняття «обставини, які мають істотне значення», а визначення цього поняття міститься у ч. 1 ст. 229 ЦК України. Василь Крат акцентував, що воно не є тотожнім поняттю «істотні умови договору». Крім того, він зауважив, що доповідачка сказала про велику кількість судових рішень, у яких застосовується конструкція обману. «Так, суди часто застосовують ст. 230 ЦК України. Але застосування її саме для визнання правочину недійсним відбувається в поодиноких випадках», — сказав суддя ВС. Тож ця стаття не має значного безпосереднього впливу на цивільний оборот.
Василь Крат підказав, на що слід звернути увагу майбутнім науковцям і правникам та дав їм деякі поради. Зокрема, він наголосив на важливості вивчення актуальної судової практики. При цьому, за словами судді ВС, у своїх дослідженнях студентам варто не лише цитувати судові рішення, але аналізувати їх, намагатися зрозуміти, чому саме зроблено певний висновок, для чого це потрібно, яким чином це вплине чи не вплине на стабільність цивільного обороту тощо. Василь Крат сказав, що, наприклад, 5–7 років тому він не думав, що в судовій практиці дуже багато спорів щодо непідписаних договорів, але сьогодні це одна з категорій справ, які найбільше розглядають суди.
Крім того, доповідач сказав, що сьогодні часто цивільні спори про недійсність договорів намагаються використовувати для встановлення преюдиції у податкових відносинах. Він зазначив, що у приватноправовому спорі можуть бути встановлені факти, навіть якщо відмовлено в позові про недійсність договору. Для цього тільки потрібно, щоб учасники цивільного обороту зверталися до суду для захисту своїх прав та інтересів, а не для отримання преюдиційного рішення для спору в публічному процесі, щоб сказати, що в них є рішення суду, яким відмовлено у визнанні договору недійсним. «Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, або ж їх відновлювати», – наголосив Василь Крат.
Відео із засідання можна переглянути тут.
_03_03.png)