Судді ВС ознайомилися з практикою ЄСПЛ, дискусійними питаннями в науці, досвідом США щодо етики та комунікації суддів

4 грудня 2020 року відбулася онлайн-підготовка суддів Верховного Суду, яка проходила за програмами, розробленими для кожного з касаційних судів.

Відкриваючи захід, ректор Національної школи суддів України Микола Оніщук зазначив, що освіта є щоденною потребою у будь-якій сфері суспільних відносин, навіть країни загального права (Великобританія, США, Австралія, Канада, Нова Зеландія), в яких раніше суддівська освіта не була розвинутою, нині з огляду на специфіку суддівської кар’єри і доступу до неї працюють над створенням для суддів можливості для постійного підвищення свого професійного рівня.

Заступник Голови ВС, голова Касаційного господарського суду у складі ВС Богдан Львов наголосив на актуальності та важливості обраних тем для підготовки суддів Верховного Суду. За його словами, отримання додаткових знань і практичних навичок є необхідним для суддівської професійної діяльності. Також Богдан Львов побажав колегам плідної праці та нових персональних і колективних досягнень.

Голова Касаційного адміністративного суду у складі ВС Михайло Смокович звернув увагу, що кожен суддя розуміє: шлях до прийняття мудрого, виваженого та обов’язково справедливого рішення є складним, довготривалим і потребує ґрунтовних і всебічних знань, оскільки кожна судова справа є певним дотиком до життя людини. Для прийняття справедливого рішення судді необхідно не лише мати знання та вміти їх використовувати, а й постійно оновлювати та актуалізувати свій досвід.

Голова Касаційного кримінального суду у складі ВС Станіслав Кравченко зауважив, що для кримінального судочинства мають велике значення питання, які висвітлюватимуться під час навчання: щодо міжнародного захисту прав людини, міжнародного співробітництва під час кримінального провадження, дотримання стандартів ЄСПЛ.

Голова Касаційного цивільного суду у складі ВС Борис Гулько зазначив про важливість таких навчань для напрацювання єдності судової практики у спорах, зокрема щодо захисту права власності.

Суддя Європейського суду з прав людини Ганна Юдківська виступила із доповіддю «Обґрунтоване судове рішення національного суду – межі «втручання». Вона роз’яснила, що саме ЄСПЛ вимагає від національних судів. Доповідачка зазначила, що доктрина четвертої інстанції не завжди зрозуміла заявникам, і переважна кількість із них звертаються до суду через те, що їм не подобається рішення національного суду й вони вважають, що були позбавлені права на справедливий суд, тому порушено ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Однак, наголосила Ганна Юдківська, ЄСПЛ не підміняє собою національних судів, його повноваження обмежуються перевіркою дотримання державами зобов’язань, які вони взяли на себе, приєднавшись до Конвенції, і ЄСПЛ поважає автономність судових систем. Це означає, що Суд не розглядає фактичні або правові помилки, які нібито допущені, на думку заявників, національним судом, крім випадків, коли такі помилки можуть порушувати права і свободи, захищені Конвенцією.

«Завданням ЄСПЛ є перевірка того, чи були процесуальні дії національного суду справедливими, чи відповідали вони гарантіям ст. 6 Конвенції. Європейський суд буде вивчати, чи мав заявник достатньо можливостей викласти суть справи на однакових засадах із протилежною стороною і спростувати її докази. І, звичайно, він не буде встановлювати, чи відповідало рішення національного суду матеріальним правовим положенням держави-учасниці. Цей принцип Суд називає доктриною четвертої інстанції», – сказала суддя.

Спікерка також додала, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує процедурну справедливість, яка завжди оцінюється в цілому. Це означає, що окремо взяті дрібні процесуальні дії могли бути несправедливими, але теоретично це могло не вплинути на процес загалом. Ганна Юдківська звернула увагу на те, що ст. 6 Конвенції накладає на суди зобов’язання обґрунтувати своє рішення. Хоча, звичайно, ця стаття не вимагає надання детальної відповіді на кожний довід. І ЄСПЛ постійно нагадує, що мотиви судових рішень мають бути викладені ясно і чітко, оскільки вони будуть взяті до уваги при можливому перегляді справи судами вищої інстанції.

У доповіді щодо захисту права власності та соціальних прав у практиці ЄСПЛ та Комітету Міністрів Ради Європи голова відділу Департаменту виконання судових рішень ЄСПЛ Павло Пушкар розповів про базові налаштування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (щодо права на мирне володіння своїм майном), про мірила дотримання вимог цієї статті, про юридичний зміст та правове наповнення поняття соціальних прав та соціальних привілеїв, а також про те, наскільки ці соціальні привілеї забезпечені механізмом їх виконання і, відповідно, судового захисту.

Експерт нагадав про тлумачення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції через три правила: 1) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; 2) ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) ці положення не обмежують право держави вводити в дію закони для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Павло Пушкар зазначив, що згадане положення Конвенції не стосується лише права власності щодо фізичних об’єктів, воно охоплює також певну категорію економічних прав власності, тобто йдеться про досить широке тлумачення власності в розумінні ст. 1 Першого протоколу.

Юрист Секретаріату ЄСПЛ Ольга Дмитренко, висвітлюючи практику ЄСПЛ у сфері доступу до публічної інформації, звернула увагу на те, що це досить нове право. ЄСПЛ розглядає такі справи відповідно до ст. 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Доповідачка зробила порівняльний аналіз обсягу права за практикою ЄСПЛ і за українським законодавством і зауважила про суттєві відмінності у визначенні критеріїв стосовно того, чи було у заявника право на отримання публічної інформації.

Так, для прийняття скарги ЄСПЛ оцінює, з якою метою запитується інформація (наприклад, з метою публікації для ведення публічної дискусії), роль заявника (хто є заявник і чим займається), яка саме інформація і чи її виготовлено (чи не потребує додаткової обробки). У разі позитивної відповіді на ці питання суд переходить до розгляду справи по суті.

У законодавстві України немає таких вимог. Водночас, як повідомила доповідачка, з 1 грудня цього року вступила в силу Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів, і Україна була 10-ю країною, яка її ратифікувала. Положення цієї Конвенції майже збігаються із положеннями Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Менеджерка проєкту Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні» Ірина Кушнір здійснила огляд нещодавніх рішень ЄСПЛ проти України та інших країн. Серед іншого, вона звернула увагу, що часто згадуються ті справи, у яких ЄСПЛ визнав порушення Україною Конвенції за ст. 6 (право на справедливий суд), але мало говорять про справи, в яких Україна виграла. Цікавими для судової практики є ухвали ЄСПЛ, зокрема, про неприйнятність скарг за ст. 6 Конвенції. У цьому контексті серед низки прикладів доповідачка навела нещодавню справу «Азюковська проти України», у якій заявниця оскаржувала відмову у розгляді її касаційної скарги у зв’язку з малозначністю (це новий критерій доступу до касаційної інстанції в Україні). ЄСПЛ ухвалив рішення про неприйнятність скарги, взявши до уваги передбачуваність відмови, тобто наявність у національному законі визначень, коли справи є малозначними і не підлягають перегляду в касаційному порядку. А також ЄСПЛ врахував відсутність помилок у рішеннях судів першої і апеляційної інстанцій.

Крім того, неприйнятною щодо ст. 6 Конвенції та необґрунтованою була визнана скарга у справі «Борисов проти України» стосовно неповідомлення про час і місце проведення судового засідання. ЄСПЛ взяв до уваги, що національні суди направляли повідомлення за адресою, яку вказав заявник і яка була офіційним місцем реєстрації його проживання. Отже, неотримання повістки не було визнано виною суду, це питання добросовісності заявника, який бере участь у судовому засіданні.

У лекції щодо стандартів доказування в адміністративному судочинстві завідувач кафедри адміністративного та господарського права юридичного факультету Запорізького національного університету Валерій Колпаков нагадав слухачам, що докази мають відповідати специфічним вимогам, які містяться в КАС України (статті 73–76) і є стандартом: мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми. Кластер доказів в адміністративній справі формується з однією метою – створити сприятливі умови для встановлення істини. Компоненти такого кластера, тобто конкретні докази, характеризуються численними особливостями і відмінностями, як правило вони різняться за правовою природою, за формою зовнішнього вигляду, за доказовою силою, особливістю зв’язків із предметом доказування, джерелами походження, інформативністю.

Доцент кафедри цивільного процесу Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олена Захарова виступила із доповіддю «Завдання цивільного судочинства: проблемні питання». Вона детально проаналізувала ст. 2 ЦПК України, зокрема, розглянувши питання, як співвідносяться мета і завдання цивільного судочинства. За словами доповідачки, ототожнення мети і завдання судочинства певною мірою продукується проблемами тлумачення цих слів.

«Мета – це те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти, а завдання – це визначений спланований обсяг роботи. Дослівне ж відтворення та аналіз завдання цивільного судочинства, визначеного у ст. 2 ЦПК України, дає підстави говорити лише про завдання розглядати й вирішувати справу у певний спосіб або певним засобом. У контексті мети сучасного цивільного судочинства – захисту права, видається, що в цьому випадку законодавець визначив не завдання, а способи дій, або засоби, за допомогою яких досягається певна мета», – сказала Олена Захарова.

Вона також провела порівняльний аналіз ст. 2 ЦПК України і ч. 1 ст. 6 Конвенції. За її словами, законодавець невдало визначив у відповідній статті ЦПК України засоби досягнення мети цивільного судочинства, шляхом залучення слова завдання, яке не відображає правову сутність цього явища, а з іншого боку – суперечить мовним і формально логічним правилам про способи позначення понять і категорій. «Видається, що мета судочинства має визначати засоби реалізації такої мети, а не завдання. При цьому засоби реалізації мети цивільного судочинства повинні мати не вичерпний, а відкритий перелік. Зокрема, через позначення верховенства права як принципу досягнення мети в цивільному судочинстві», – наголосила доповідачка.

При цьому вона додала, що способи або засоби досягнення мети сучасного цивільного судочинства при розгляді й вирішенні цивільних справ полягають у тому, що такий розгляд буде справедливий, неупереджений та своєчасний, незважаючи на оціночний характер наведених вище категорій, і їх розуміння не має викликати проблем.

Олена Захарова зазначила, що критерії судочинства, викладені у ст. 2 ЦПК України і ч. 1 ст. 6 Конвенції, дослівно не збігаються, але по своїй суті вони визначають однакові стандарти судочинства. Тому ми зобов’язані на них орієнтуватися у практичній діяльності.

Виступаючи з лекцією, завідувач кафедри господарського права Національного університету «Одеська юридична академія» Олег Подцерковний проаналізував головні тенденції розвитку господарського права в зарубіжних країнах і їх вплив на національне законодавство. Він також звернув увагу на посилення ролі держави в сучасній економіці, потреби стимулювання інвестицій у національну економіку, міжнародних економіко-інтеграційних процесів і розвитку міжнародного економічного права і як результат – перетворення торгового права на господарське. У своїй доповіді Олег Подцерковний акцентував, що значна частина університетів Європи, Канади та США має досить розгалужений спектр програм підготовки бакалаврів і магістрів саме з господарського права.

Заступник начальника відділу міжнародної правової допомоги у цивільних справах Департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України Тетяна Рябець зупинилася на особливостях повідомлень і викликів іноземних учасників судового процесу. Як наголосила спікерка, усі міжнародні договори передбачають порядок направлення судових доручень для виконання до компетентних органів іноземних держав, тобто визначаються центральні органи для передачі таких доручень. Крім того, вона звернула увагу на зміст і форму судового доручення. За словами Тетяни Рябець, деякими міжнародними договорами передбачено передавання документів дипломатичним шляхом. У таких випадках справу для розгляду необхідно призначати з урахуванням строку пересилання документів і строку виконання на території іноземної держави таких доручень.

Перший заступник голови Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру Анатолій Мірошниченко розповів про особливості розгляду справ у сфері земельних відносин. Спікер наголосив, що правові позиції ВС щодо застосування норм права є обов’язковими для суб’єктів державної влади, тож він ініціював налагодження взаємодії із фахівцями апарату ВС для того, щоб позиції Суду максимально швидко доводилися до Держгеокадастру. Представник відомства подякував керівнику департаменту аналітичної та правової роботи ВС Расіму Бабанли за те, що він відгукнувся на таку ініціативу, в результаті чого було досягнуто домовленостей щодо надсилання до Держгеокадастру тематичних оглядів рішень ВС.

Що стосується теми доповіді, Анатолій Мірошниченко, зокрема, розповів про таке явище, як «накладки» земельних ділянок. Він зазначив, що ст. 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» дає можливість державному реєстратору відмовити у реєстрації земельної ділянки, якщо в її межі є інша земельна ділянка або її частина. Такі випадки, коли ділянка, яку пропонується зареєструвати, перетинається з уже зареєстрованою, називають «накладками». При цьому, зазначив доповідач, програмні засоби, які використовуються для ведення кадастру, дозволяють реєструвати земельні ділянки з «накладками». І попри те, що законодавство декларує недопустимість «накладок», сьогодні це досить поширене явище. «Таких ділянок, які накладаються на інші, в Державному земельному кадастрі точно більше 1 млн», – сказав представник відомства.

Він розповів про причини такої ситуації та озвучив пропозиції щодо виправлення ситуації. Зокрема, за його словами, законодавством передбачено механізм виправлення помилок, допущених під час реєстрації земельних ділянок, але він дуже обтяжливий для громадян. Тож Анатолій Мірошниченко поінформував, що наразі Держгеокадастр готує методичний лист для реєстраторів, у якому буде запропоновано розбиратися у кожній такій ситуації.

Доповідач також звернув увагу на питання належного способу судового захисту у випадку «накладок». Він зазначив, що раніше була поширеною практика визнання недійсним державного акта на земельну ділянку. Однак, на думку спікера, такий спосіб не є ефективним. Натомість він підтримав правову позицію Великої Палати ВС, яка полягає в тому, що ефективним способом у таких випадках є подання віндикаційного позову.

Президент Європейського комітету із запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню, доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Микола Гнатовський присвятив свій виступ питанням, які стосуються принципу універсальної юрисдикції у кримінальному судочинстві та міжнародного захисту прав людини.

Доповідач нагадав, зокрема, про дві статті КК України, в яких ідеться про можливість здійснення кримінальної юрисдикції екстериторіально, тобто юрисдикції, яка не прив’язана з погляду місця вчинення злочину до території України: це ст. 7 «Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо кримінальних правопорушень, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України» та ст. 8 «Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо кримінальних правопорушень, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України».

«Принцип універсальної юрисдикції у кримінальних провадженнях полягає в тому, що держава може здійснювати кримінальну юрисдикцію щодо злочинів, з якими вона не має жодного звʼязку як із точки зору території, так і громадянства (суб’єкта злочину чи особи, яка постраждала від цього злочину), і без зв’язку з національними інтересами, лише в силу природи самого злочину. Тобто сам злочин настільки серйозний, що держава має право стверджувати про наявність своєї кримінальної юрисдикції. Українське законодавство вимагає, щоб це було передбачено міжнародним договором. Хоча у міжнародній практиці є аксіома, що це має бути передбачено міжнародним правом», – сказав Микола Гнатовський.

Він зауважив, що універсальна юрисдикція стосується тих злочинів, які є порушеннями найважливіших норм міжнародного права (імперативні норми). До імперативних норм у міжнародному праві належать ті, які забороняють найсерйозніші порушення прав людини: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочин агресії, катування, работоргівля. Крім того, спікер розповів про переваги та небезпеки використання принципу універсальної юрисдикції, про його застосування в законодавстві і судовій практиці інших держав, практиці міжнародних судових установ.

Питання щодо міжнародного співробітництва під час кримінального провадження висвітлили начальник відділу міжнародного співробітництва управління екстрадиції та співробітництва Департаменту міжнародно-правового співробітництва Офісу Генерального прокурора Олександр Коваленко та заступник директора Департаменту міжнародного права, начальник управління міжнародної правової допомоги Міністерства юстиції України Катерина Шевченко.

Олександр Коваленко зазначив, що існують такі форми міжнародного співробітництва під час кримінального провадження: міжнародна правова допомога у формі проведення процесуальних дій, видача особи (екстрадиція), перейняття (передача) кримінального провадження, визнання та виконання вироків судів іноземних держав і передача засуджених. «Потреба у здійсненні однієї або кількох таких форм виникає тоді, коли ми не можемо досягти цілей кримінального провадження, тобто закінчити досудове розслідування або судовий розгляд без допомоги іноземних колег», – наголосив доповідач.

Він більш детально поінформував про дві форми міжнародної співпраці – екстрадицію (її етапи, умови, правові підстави) та перейняття кримінального провадження. Розповідаючи про один з елементів екстрадиції – міжнародний розшук, представник Офісу Генерального прокурора зауважив, що ні міжнародний розшук, ні екстрадиція неможливі, якщо відсутнє судове рішення про тримання особи під вартою або вирок суду, яким особу засуджено до позбавлення волі.

Катерина Шевченко виступила з доповіддю «Запити про міжнародну правову допомогу і питання виконання вироків». Вона окреслила алгоритм складання відповідного запиту, якщо виникла необхідність звернутися по правову допомогу. За словами представниці Міністерства юстиції України, запити судів, як правило, стосуються вручення процесуальних документів; вручення викликів на судове засідання обвинуваченому, потерпілому, свідку, експерту (міжнародний договір може передбачати просте вручення повідомлення або вручення з метою сприяння явці особи), допиту особи іноземним компетентним органом, допиту шляхом відеоконференції. «За потреби в одному дорученні може міститися прохання про вручення документів, про виконання процесуальних дій чи надання іншої правової допомоги, якщо це стосується тієї самої особи, чи в інших випадках, коли це доцільно», – сказала доповідачка. Вона також ознайомила з особливостями визнання та виконання вироків судів іноземних держав і передачі засуджених осіб.

Національний експерт Координатора проєктів ОБСЄ в Україні адвокат Назар Кульчицький розповів про критерії виправданості втручання у права, гарантовані ст. 8 Конвенції (кримінальний аспект). «Таке втручання має бути законним, необхідним та пропорційним. Потрібне дотримання цих трьох критеріїв одночасно. Наслідком недотримання хоча б одного з цих критеріїв буде фактичне порушення гарантій, передбачених ст. 8 Конвенції», – зауважив спікер.

За його словами, у кримінальному аспекті найчастіше виникають питання щодо втручання у права, гарантовані ст. 8 Конвенції, стосовно таємниці спілкування (мова йде як про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, так і інші види втручання, зокрема отримання інформації з електронних носіїв, комп’ютерів тощо), втручання у приватне життя (йдеться про проведення обшуків, а також збір інформації щодо особи в межах кримінального провадження). Назар Кульчицький детально висвітлив кожне з цих питань.

Баристер Моктон Чемберз (Лондон), експерт Ради Європи Джеремі МакБрайд розглянув питання «Стандарти ЄСПЛ щодо тягаря доказів та доказування». «Конвенція фактично не містить чітких положень щодо доказів. Для ЄСПЛ найголовніше, що питання стосовно доказів – це питання національного права. У різних державах–членах Ради Європи підхід до доказів є неоднаковим. ЄСПЛ не намагається сказати, що має бути єдиний підхід. Але є певні умови, коли Суд вважає, що докази не повинні бути допустимими», – підкреслив експерт РЄ.

Спікер розповів про важливість забезпечення судом належної оцінки доказів, про стандарти доведення, про право на захист і навів приклади конкретних справ ЄСПЛ, які стосуються цих питань. «ЄСПЛ підкреслює необхідність обережно підходити до свідчень поліцейських. Ці свідчення мають велике значення, але водночас дуже важливо, щоб суд автоматично не вважав, що свідчення поліцейських більш вагомі, ніж свідчення обвинуваченого. Суд має обґрунтувати, чому, на його думку, саме свідченням поліцейських є вагомішими», – зазначив Джеремі МакБрайд.

Голова Верховного суду штату Вашингтон (США) Дебра Стівенс виступила з доповіддю «Етичні міркування та залучення суддів до співпраці з громадськістю». «Суддівська етика відповідає за сприйняття судової системи та доброчесності суддів. Якщо судді дотримуються найвищих стандартів етики, тоді суспільство довіряє всій судовій владі», – наголосила спікерка.

Вона розповіла про діяльність комісії з питань суддівської поведінки штату Вашингтон, процедуру дисциплінарного провадження щодо суддів, підзвітність суддів, а також про чотири канони суддівської поведінки: уникнення неблагопристойності або проявів неблагопристойності; практикування неупередженості, компетентності та старанності; уникнення конфліктів або того, що може стати на заваді виконанню обов’язків, в особистій або позасудовій діяльності; уникнення політичної діяльності, обмежень передвиборчих кампаній.

Дебра Стівенс поінформувала про взаємодію суддів із громадськістю та їхню присутність у соціальних мережах. «Участь суддів у позасудовій діяльності потрібно заохочувати, тому що судді мають інтегруватися у суспільство та формувати позитивну громадську думку, сприяти забезпеченню поваги до суду. Суддя – це посол судової системи, правосуддя і справедливості. Як на мене, мовчання суддів – це бездіяльність, тому судді повинні діяти, їм рекомендується брати участь у позасудовій діяльності, якщо дозволяє час і якщо їхня незалежність та неупередженість не будуть порушуватися», – сказала доповідачка.

Голова Верховного Суду Валентина Данішевська зауважила, що судова система США є досить сталою, а от судова система України перебуває в перманентному процесі реформування. За її словами, сьогодні в Україні змінюється не тільки судоустрій та процедура здійснення судочинства, а й культура поведінки суддів, етичні стандарти. «Ми ще шукаємо баланс між незалежністю суддів та їх підзвітністю. Суддівська спільнота випрацьовує правила ефективного та якісного здійснення правосуддя, що дозволить позитивно впливати на думку людей щодо діяльності судової системи, підвищувати довіру до суду», – наголосила Валентина Данішевська.

На завершення навчання Голова ВС подякувала всім спікерам за змістовні та цікаві доповіді, які, безумовно, будуть корисними для суддів ВС.

Захід організовано Національною школою суддів України у співпраці з програмою USAID «Нове правосуддя», проєктом Ради Європи «Підтримка впровадженню судової реформи в Україні» та Координатором проєктів ОБСЄ в Україні.