Суддя Ірина Желтобрюх розповіла про судовий контроль за реалізацією контролюючими органами дискреційних повноважень

Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Ірина Желтобрюх в межах програми підготовки для підтримання кваліфікації суддів окружних адміністративних судів, організованої Національною школою суддів України, розповіла про судовий контроль за реалізацією адміністративними органами дискреційних повноважень у сфері податкової та митної служби.

Доповідачка звернула увагу, що найбільш чутливими сферами державного регулювання для громадянина завжди були свобода та власність, законність методів позбавлення яких становить питому вагу судових спорів і сьогодні. Проте не лише обтяжливі, а й сприятливі втручання органів влади у права громадян є предметом судового контролю, адже на іншому боці терезів –  суспільне благо як спільна мета і надбання.

Багатовекторність, великі обсяги, складність законодавчого регулювання, інші чинники зумовили появу в податковому правозастосуванні такого поняття, як розсуд.

За суб’єктним складом доцільно виділяти як розсуд контролюючих та судових органів, так і розсуд платників податків.

Аналіз змісту презумпції правомірності рішень платників податків (статті 4.1.4, 56.21 ПК України) дає змогу говорити і про те, що в разі колізійності норм платник податків має право на власний розсуд застосовувати ту чи іншу норму для виконання податкового обов’язку, але водночас це сприяє обмеженню дискреційних повноважень контролюючих (адміністративних) та судових органів.

Свобода податкових, митних та інших уповноважених органів загалом зафіксована в їхньому правовому статусі (правах, обов’язках, обмеженнях і відповідальності, а конкретніше – у функціях і правомочності) та полягає в можливості діяти виключно в межах закону. При цьому з огляду на законодавчо закріплену пріоритетність норм ПК України (статті 1, 3, 5, 7) можливість розсуду і його межі можуть встановлюватися лише законодавством про податки і збори.

До підстав для розсуду в податковому правозастосуванні відносять прогалини у праві, коли певна сфера діяльності загалом віднесена до сфери управлінської діяльності суб’єкта правозастосування – конкретно визначеного органу державної влади, але він через відсутність детального нормативного врегулювання повного спектру чи певного аспекту суспільних відносин у сфері оподаткування не може належним чином визначити законний алгоритм своєї юридичної поведінки, а тому діє на власний розсуд.

Ще однією з підстав для розсуду в податковому правозастосуванні можуть бути неузгодженості та колізії податково-правових норм, коли дві або більше норм спрямовані на регулювання одних і тих самих правовідносин. Наслідком цього є обрання тієї норми, якій, на розсуд уповноваженого органу, віддається перевага.

Як підстава розсуду в податковому правозастосуванні також можуть розглядатися оцінні поняття, множинність тлумачення приписів податкового законодавства тощо.

Неконкретизованість змісту податково-правової норми, відсутність вказівок на ті випадки, коли її можна застосовувати, зумовлюють власний погляд на зміст норми тієї особи, яка її застосовує.

Неоднозначність розуміння певної норми виникає у разі, якщо така норма або система взаємопов’язаних нормативних приписів була сконструйована законодавцем із порушенням правил законодавчої техніки, коли правозастосовувач не може визначити однозначно правильний алгоритм своєї поведінки.

Коли податкове законодавство надає компетентним органам право вибору – це не тільки право, а й обов’язок здійснити вибір так, щоб прийняте рішення найбільше відповідало конкретним обставинам справи, яка розглядається.

Саме наявність правової підстави, дотримання контролюючим органом меж та порядку (процедури) застосування норми податкового права і становить об’єкт дослідно-аналітичної діяльності суду під час здійснення функції судового контролю.

Зовнішня об’єктивізація судового розсуду щодо порядку правореалізації того чи іншого податково-правового припису виявляється в рішенні судового органу, яке приймається за результатами розгляду конкретного податково-правового спору. Завдання адміністративного судочинства полягає не в забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Суддя навела приклади рішень ЄСПЛ у справах, у яких висловлена концепція щодо визначення правової природи податкових спорів та загальних засад. Зокрема, у рішенні в справі «Феррадзіні проти Італії» Суд послався на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка стосується захисту права власності, зберігає право за державою запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для забезпечення сплати податків. У рішенні в справі «Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції» вказано, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. У справі «Сacciato проти Італії» ЄСПЛ надав оцінку питанням щодо прийнятності, відповідності вимогам трискладового тесту, перевірки застосування принципу пропорційності.

Як зазначила лекторка, дискреційне повноваження органу може полягати у виборі – діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанта рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені в законі.

Ірина Желтобрюх запропонувала ознайомитися зі справами, в яких суд надав оцінку межам застосування дискреції. Зокрема, у справі № 813/2766/15 стосовно визначення часу та форм діяльності, виду і змісту управлінських рішень, у справі № 640/18643/18 – про обрання конкретних способів захисту інтересів держави з переліку дозволених, № 200/2402/19-а – про формування системи органів, кадрові рішення щодо апарату.

Вирішуючи податковий спір, судам важливо правильно визначатися зі способом захисту порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду у справах № 800/341/17  і № 9901/21/19).

Наслідком задоволення в адміністративному судочинстві позовних вимог має бути відновлення фактично порушених прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Водночас Верховний Суд ревно слідкує й за суворим дотриманням принципу поділу влади, що неодноразово відображав у своїх рішеннях (справа № 810/4293/16).

Підсумовуючи, суддя резюмувала, що властива податковим правовідносинам імперативність не дозволяє врегулювати кожен випадок правозастосування найбільш конкретним способом, однак природно притаманні владним органам дискреційні повноваження за жодних обставин не мають сприйматися як виключення правовідносин з-під регулювання законом чи переростати у свавілля.

Із презентацією Ірини Желтобрюх можна ознайомитися за посиланням https://cutt.ly/6BwzQjm.