Судам слід більш ретельно добирати формулювання у вироках щодо однієї особи, аби не порушити принцип презумпції невинуватості іншої особи – Наталія Марчук

18 листопада 2021 року суддя Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Наталія Марчук узяла участь у семінарі для суддів апеляційних та місцевих загальних судів «Презумпція невинуватості крізь призму ст. 6 ЄКПЛ та практика ЄСПЛ», організованому Львівським регіональним відділенням Національної школи суддів України.

Лекція Наталії Марчук стосувалася питання презумпції невинуватості у практиці Європейського Суду з прав людини. «Принцип презумпції невинуватості є наріжним каменем Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», – наголосила суддя ККС ВС.

Спікерка нагадала, що відповідно до п. 2 ст. 6 Конвенції кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Конвенційна норма перегукується зі ст. 62 Конституції України, в якій зазначено, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Крім того, це конституційне положення відображено і в ст. 17 КПК України.

У рішенні від 25 березня 1983 року у справі «Мінеллі проти Швейцарії» (Minelli v. Switzerland) ЄСПЛ зробив висновок, що принцип презумпції невинуватості є одним з елементів справедливого судового процесу у кримінальних справах у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.

Крім того, ЄСПЛ зазначив, що цей принцип поширюється на весь кримінальний процес, незалежно від результатів розслідування, а не тільки на час судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 25 серпня 1987 року у справі «Енглерт проти Німеччини» (Englert v. Germany)).

«Принцип презумпції невинуватості поширюється насамперед на стадію досудового розслідування. Від самого початку кримінального провадження і до завершення судового перегляду цей принцип має дотримуватися. Позиція ЄСПЛ щодо цього питання послідовна, немає коливань в один чи другий бік», – сказала Наталія Марчук.

За її словами, у рішенні від 6 грудня 1988 року у справі «Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії» (Barbera, Messegue and Jabardo v. Spain) ЄСПЛ зауважив про те, що п. 2 ст. 6 Конвенції вимагає, щоб судді, виконуючи свої завдання, відійшли від упередженої думки, що обвинувачений учинив інкримінований йому злочин. Тягар доказування лежить на обвинуваченні, а кожний сумнів має тлумачитися на користь обвинуваченого. Із цього також випливає, що обов'язком обвинувачення є інформування особи про висунуті обвинувачення, щоб вона могла підготувати та належним чином представити аргументи на свій захист.

Наталія Марчук розповіла про рішення ЄСПЛ від 21 вересня 2006 року у справі «Грабчук проти України» (Grabchuk v. Ukraine). Так, щодо заявниці була порушена кримінальна справа (за КК 1960 року) за розкрадання державного майна. Потім цю справу частково закрили за недоведеністю її участі у вчиненні злочину та частково – у зв'язку із закінченням строків давності. Слідчий не довів, що заявниця здійснювала розкрадання, проте він дійшов висновку, що її дії можуть бути класифіковані як халатність. Однак, враховуючи те, що строк давності притягнення заявниці до відповідальності за халатність минув, кримінальну справу за цим обвинуваченням було закрито у зв'язку із закінченням строків давності. Заявниця оскаржила це рішення, посилаючись на те, що фактично її визнали винуватою до ухвалення обвинувального вироку. На національному рівні вона не знайшла підтримки і звернулася до ЄСПЛ. У цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що оголошення підозри стосовно особи – це не порушення принципу презумпції невинуватості. Але коли кримінальне провадження закінчено, то не можна робити категоричні заяви про винуватість, поки не буде вироку суду з констатацією факту винуватості.ЄСПЛ зазначив, що у цій справі рішення про закриття кримінальної справи проти заявниці були сформульовані у термінах, які не залишають сумніву щодо погляду на те, що вона вчинила злочин. Зокрема, у своєму рішенні слідчий використав слова: «в діях заявниці є склад злочину» та «моменту, коли заявниця вчинила злочин», а районний суд зазначив, що в діяннях заявниці «вбачаються  ознаки злочину». Суд констатував порушення презумпції невинуватості, а отже порушення п. 2 ст. 6 Конвенції. «Крім того, є рішення ЄСПЛ щодо порушення презумпції невинуватості, яке відбулося в позапроцесуальний спосіб. Тобто коли представники органів влади роблять заяви, з яких можна дійти висновку про винуватість тієї чи іншої особи у певних кримінальних правопорушеннях. Наприклад, це рішення ЄСПЛ від 10 грудня 2009 року у справі «Шагін проти України» (Shagin v. Ukraine)», – розповіла суддя ККС ВС.

У цій справі йдеться про те, що перший заступник прокурора м. Києва зробив заяву, яку процитували три різні газети і яку було зроблено задовго до складання обвинувального висновку у справі заявника, про те, що заявник був «фактичним керівником» групи кілерів і «його розпорядження [вбивати] мали систематичний характер» .

Вона додала, що ЄСПЛ оцінив зазначену заяву і дійшов думки, що така заява свідчить про те, що той, хто її озвучив, вважав установленим фактом те, що заявник замовляв і оплачував убивства, хоч єдине, у чому він був не таким упевненим, – це точна сума, сплачена за вбивства. Тому ця заява, яку було зроблено задовго до складання обвинувального висновку у справі заявника, стосовно винуватості заявника у вчиненні злочинів, по-перше, спонукала громадськість до думки про його вину і, по-друге, визначала наперед оцінку фактів відповідним судовим органом. Отже, мало місце порушення п. 2 ст. 6 Конвенції.

Наталія Марчук також звернула увагу на проблему, яка існує в національній практиці – судді використовують у судових рішеннях такі формулювання, які порушують принцип презумпції невинуватості. Часто ці формулювання потрапляють у судові рішення із процесуальних документів органів досудового розслідування.

Так, бувають випадки, коли в ухвалах слідчих суддів про обрання запобіжного заходу фактично йдеться про винуватість особи у вчиненому кримінальному правопорушенні. Адже слідчі судді вживають конструкції на кшталт «органом досудового розслідування особа обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, у зв’язку з цим особа вчинила такі-то кримінальні правопорушення», «вина особи доводиться такими доказами» тощо.

За словами доповідачки, часто допускають помилки також у вироках на підставі угод, коли у кримінальному провадженні, наприклад, є кілька співучасників і один із них погодився на укладення угоди про визнання винуватості, а інший – ні. Або ж коли щодо одного співучасника відбувається судовий розгляд, а інший співучасник перебуває в розшуку.

У судовій практиці бувають випадки, коли суд у вироку про затвердження угоди може вказати, що одна особа (яка погодилася на укладення угоди) разом з іншою особою (яка перебуває в розшуку) вчинили певний злочин. При цьому суд зазначає прізвище іншої особи або не зазначає, але вказує такі деталі, за допомогою яких можна легко ідентифікувати особу.

«Такі формулювання у судових рішеннях не тільки порушують принцип презумпції невинуватості, а й підривають довіру до інституту угод. Судам слід більш ретельно добирати формулювання у вироках щодо однієї особи, аби не порушити принцип презумпції невинуватості іншої особи, яку можна встановити з цього судового рішення», – наголосила Наталія Марчук.

Крім того, суддя ККС ВС відповіла на запитання учасників семінару.