ВЕРХОВНИЙ СУД

https://reyestr.court.gov.ua/Review/89321502

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2020 року

м. Київ

справа № 904/3938/18

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду:

Булгакова І.В. (головуючий), Баранець О.М., Дроботова Т.Б., Катеринчук Л.Й., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Селіваненко В.П., Ткаченко Н.Г.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,

учасники справи:

позивач - фізична особа-підприємець Сердюков Юрій Олександрович,

представник позивача - Лиска П.О., адвокат (ордер від 15.05.2020 № 1006714, свідоцтво від 01.07.2011 № 996),

відповідач-1 - товариство з обмеженою відповідальністю "Малі Будівельні Технології",

представник відповідача-1 - не з`явився,

відповідач-2 - фізична особа-підприємець Ткачова Ірина Вікторівна,

представник відповідача-2 - не з`явився,

розглянув матеріали касаційних скарг фізичної особи-підприємця Ткачової Ірини Вікторівни

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019 (головуючий Орєшкіна Е.В., судді Кузнецова І.Л., Кощеєв І.М.)

та додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2019 (головуючий Орєшкіна Е.В., судді Кузнецова І.Л., Кощеєв І.М.)

у справі № 904/3938/18

за позовом фізичної особи-підприємця Сердюкова Юрія Олександровича (далі - ФОП Сердюков Ю.О.)

до: 1) товариства з обмеженою відповідальністю "Малі Будівельні Технології" (далі - Товариство);

2) фізичної особи-підприємця Ткачової Ірини Вікторівни (далі - ФОП Ткачова І.В.)

про визнанням договору недійсним (фіктивним).

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

ФОП Сердюков Ю.О. звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства та ФОП Ткачової І.В. про визнання недійсним (фіктивним) договору відповідального зберігання з правом користування та реалізації від 26.04.2016 № 26-04-16 (далі - Договір), укладеного Товариством та ФОП Ткачовою І.В.

Позовні вимоги обґрунтовано фіктивністю оспорюваного договору, оскільки його укладено без наміру створення обумовлених у ньому правових наслідків, а товар, який був предметом договору, ніколи не належав жодній зі сторін договору, не перебував у їх володінні, користуванні, розпорядженні. Також ФОП Сердюков Ю.О. посилався на обставини, встановлені господарськими судами під час розгляду справи № 904/9022/16, Індустріальним районним судом міста Дніпропетровська під час розгляду справи № 202/2884/16-к.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 26.12.2018 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

- ФОП Сердюковим Ю.О. не надано доказів того, що майно, яке є предметом оспорюваного Договору, належить саме ФОП Сердюкову Ю.О на праві власності, оскільки вказане майно не має індивідуально визначених ознак, які б свідчили, що саме вказаний підприємець є його власником;

- договір поставки від 01.03.2016 № 103, видаткові та товарно-транспортні накладні підтверджують придбання ФОП Сердюковим Ю.О. одягу та взуття, які були у використанні, але допустимих, належних та достатніх доказів того, що саме це майно є предметом оспорюваного Договору, ФОП Сердюковим Ю.О. не надано;

- ухвала слідчого судді Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 12.05.2016 у справі № 202/2884/16-к не має преюдиційного значення при вирішенні спору у даній справі; вирок Оболонського районного суду міста Києва від 08.11.2017 у справі № 756/14811/17 та рішення господарського суду міста Києва від 08.11.2018 у справі № 910/8937/18 можуть підтверджувати дефекти договору поставки від 25.01.2016 № 25/16 ДП, але не доводять право власності ФОП Сердюкова Ю.О на товар, що є предметом Договору;

- ФОП Сердюковим Ю.О не надано належних та допустимих доказів порушення спірним Договором його охоронюваних законом прав та інтересів.

Додатковим рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2019 клопотання ФОП Ткачової І.В. про стягнення з ФОП Сердюкова Ю.О. витрат на професійну правничу допомогу задоволено частково. Стягнуто з ФОП Сердюкова Ю.О. на користь ФОП Ткачової І.В. 16 500,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Додаткове рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що справедливим є розмір витрат на професійну правничу допомогу у сумі 16 500,00 грн.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019 оскаржувані рішення та додаткове рішення скасовані; прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним (фіктивним) Договір, укладений Товариством та ФОП Ткачовою І.В. Відмовлено у задоволенні клопотання ФОП Ткачової І.В. про стягнення з ФОП Сердюкова Ю.О. витрат на правову допомогу.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

- матеріалами справи підтверджується, що ФОП Сердюковим Ю.О. надано суду належні та допустимі докази наявності у нього права власності на майно, що є предметом оспорюваного Договору;

- Договір з боку замовника (власника) майна, що передавалося на відповідальне зберігання, було підписано директором Товариства, яке не було власником цього майна, а, відповідно, не мало жодного права ані розпоряджатися цим майном (передавати його на відповідальне зберігання), ані укладати такий Договір, що є достатньою правовою підставою для визнання Договору недійсним;

- оскільки за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційним господарським судом прийнято рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання ФОП Ткачової І.В. про стягнення з ФОП Сердюкова Ю.О. витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи судом першої інстанції.

Додатковою постановою Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2019 заяву ФОП Сердюкова Ю.О. про розподіл судових витрат задоволено. Стягнуто з Товариства та ФОП Ткачової І.В. по 6 344,77 грн. витрат на професійну правничу допомогу

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована складністю справи та доведеністю ФОП Сердюковим Ю.О. розумності та співрозмірності оплати витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 12 689,55 грн.

Не погоджуючись з постановою та додатковою постановою суду апеляційної інстанцій, ФОП Ткачова І.В. звернулась до суду касаційної інстанції з касаційними скаргами, в яких, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати: постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.12.2018 та додаткове рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2019 залишити в силі; додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2019 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ФОП Сердюкова Ю.О. про розподіл судових витрат на стадії апеляційного провадження.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 відкрито касаційне провадження у справі № 904/3938/18 за касаційними скаргами ФОП Ткачової І.В. та призначено їх розгляд у судовому засіданні.

Від ФОП Ткачової І.В. надійшли письмові пояснення, які остання просила врахувати при розгляді справи.

Від ФОП Сердюкова Ю.О. надійшов відзив на касаційні скарги, в якому останній, посилаючись на законність і обґрунтованість постанови та додаткової постанови суду апеляційної інстанції, просить відмовити у задоволенні касаційних скарг. Також ФОП Сердюковим Ю.О. у відзиві на касаційні скарги наведено орієнтовний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу.

Від Товариства відзив на касаційні скарги не надходив.

Відповідно до частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.02.2020 справу № 904/3938/18 передано на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду Верховного Суду з підстав необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 904/3935/18 щодо застосування статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Зокрема, колегією суддів Касаційного господарського суду зазначено, що у даній справі № 904/3938/18 апеляційний господарський суд, задовольняючи позовні вимоги, вказав на те, що Договір, укладений відповідачами, є фіктивним, оскільки власником майна, яке було передано за спірним Договором, є ФОП Сердюков Ю.О.

Суд апеляційної інстанції в основу прийнятого рішення поклав факти, встановлені у рішенні господарського суду міста Києва від 08.11.2018 у справі № 910/8937/18, ухваленому при розгляді спору про визнання недійсним договору поставки від 25.01.2016 № 25/16 ДП, та в судових рішеннях у справі № 904/9022/16, ухвалених при розгляді спору про скасування рішення третейського суду від 16.06.2016 про витребування майна від ФОП Ткачової І.В., а саме: рішення третейського суду було скасовано господарськими судами у справі № 904/9022/16 за скаргою ФОП Сердюкова Ю.О., у тому числі і у зв`язку з тим, що третейський суд вирішив питання щодо майна, право власності на яке належить скаржнику (ФОП Сердюкову Ю.О.); у справі № 910/8937/18, задовольняючи позов ФОП Сердюкова Ю.О. про визнання фіктивним договору постави № 25/16ДП від 25.01.2016, укладеного між Товариством та ТОВ ?Маркет Сістем? (частина з якого є предметом оспорюваного у цій справі договору), суд також зазначив, що первинні бухгалтерські документи свідчать про те, що власником товару, який є предметом договору, є ФОП Сердюков Ю.О.

Водночас, у справі № 904/3935/18 Верховний Суд у складі колегії суддів іншої палати постановою від 19.11.2019 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою було відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсним (фіктивним) договору відповідального зберігання з правом користування та реалізації від 21.04.2016 № 21-04-16.

Залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, Верховний Суд визнав помилковими доводи скаржника про встановлення рішенням господарського суду міста Києва від 08.11.2018 у справі № 910/8937/18 обставин, що свідчать про фіктивність оспорюваного договору, а саме відсутності у Товариства товару, адже визнання судом недійсним договору поставки від 25.01.2016 № 25/16ДП свідчить лише про недійсність саме цього договору, проте не доводить недійсності оспорюваного договору.

Також у справі № 904/3935/18 колегія суддів визнала хибними аргументи скаржника про встановлення рішеннями господарських судів у справі № 904/9026/16 (про скасування рішення третейського суду) тих обставин, що майно, передане за спірною угодою, належить ФОП Сердюкову Ю. О., оскільки під час розгляду справи про скасування рішення третейського суду господарський суд встановлює наявність або відсутність підстав для скасування рішення зазначеної категорії, передбачених у статті 51 Закону України "Про третейські суди", а, отже, не переглядає рішення третейського суду, тому визнання права власності на спірне майно не є предметом спору у справі № 904/9026/16.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи № 904/3938/18 між суддями від 19.02.2020 визначено такий склад колегії об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Булгакова І.В. (головуючий), Баранець О.М., Дроботова Т.Б., Катеринчук Л.Й., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Селіваненко В.П., Ткач І.В., Ткаченко Н.Г.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 14.04.2020 № 29.3-02/634 у зв`язку з відпусткою судді Катеринчук Л.Й. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 904/3938/18, відповідно до якого визначено склад колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Булгакова І.В. (головуючий), Баранець О.М., Дроботова Т.Б., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Селіваненко В.П., Ткач І.В., Ткаченко Н.Г.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 14.05.2020 № 29.3-02/826 у зв`язку у зв`язку з виходом з відпустки судді Катеринчук Л.Й. та відпусткою судді Ткача І.В. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 904/3938/18, відповідно до якого визначено склад колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду: Булгакова І.В. (головуючий), Баранець О.М., Дроботова Т.Б., Катеринчук Л.Й., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Селіваненко В.П., Ткаченко Н.Г.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представника ФОП Сердюкова Ю.О., Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій у справі встановлено, що 26.04.2016 Товариством (замовник) та ФОП Ткачовою І.В. (виконавець) укладений Договір, за умовами якого замовник передає, а виконавець приймає на відповідальне зберігання з правом користування та реалізації майно (матеріали, речі) відповідно до переліку, визначеного в акті приймання-передачі, який є невід`ємною частиною Договору.

Пунктом 6.1 Договору передбачено, що цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 28.04.2018.

Відповідно до пунктів 1.2-1.4 Договору замовник передає майно виконавцю згідно з актом приймання-передачі, який є невід`ємною частиною цього Договору. У кожному новому випадку передачі майна підписується акт приймання-передачі. Вартість майна, переданого на зберігання, становить 63 000,00 грн. Строк, на який передається майно на відповідальне зберігання, відповідає строку дії Договору.

Згідно з підпунктами 2.1.1, 2.1.3 пункту 2.1 Договору на виконавця покладений обов`язок вжити всі необхідні заходи для забезпечення зберігання майна в належному стані в період дії цього договору, повернути майно замовнику за першою вимогою протягом двох календарних днів з моменту висунення такої вимоги в будь-якій формі.

Пунктом 2.3 Договору передбачено, що виконавцю надано право користуватись та реалізовувати майно, передане на зберігання на свій розсуд.

Відповідно до пунктів 3.1, 3.2 Договору замовник зобов`язаний надати виконавцю майно у момент підписання акта приймання-передачі та замовник має право у будь-який час вимагати у виконавця повністю або частково майно, що знаходиться на зберіганні. Передача майна відбувається шляхом підписання акта одержання майна замовником.

Згідно з пунктом 4.1 Договору виконавець несе відповідальність за збереження і цілісність майна з моменту передачі на зберігання згідно порядку, передбаченому договором. У випадку реалізації всього майна, яке зберігається, або його частини, виконавець повинен своєчасно повідомити замовника.

Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками замовника та виконавця.

Зі змісту акта приймання-передачі майна від 26.04.2016 № 1 вбачається, що за Договором замовник передав, а виконавець прийняв майно (речі, які були у вжитку) в кількості 2 100 кг оціночною вартістю 63 000,00 грн.

Причиною виникнення спору в даній справі стало питання наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Договору, укладеного Товариством та ФОП Ткачовою І.В.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ФОП Сердюковим Ю.О. не надано доказів того, що майно, яке є предметом оспорюваного договору, належить саме ФОП Сердюкову Ю.О. на праві власності, оскільки дане майно не має індивідуально визначених ознак, які б свідчили, що саме вказаний підприємець є його власником; договір поставки від 01.03.2016 № 103 та відповідні видаткові та товарно-транспортні накладні свідчать про придбання ФОП Сердюковим Ю.О. одягу та взуття, які були у використанні, але допустимих, належних та достатніх доказів того, що саме це майно є предметом оспорюваного Договору, ФОП Сердюковим Ю.О. не надано.

Однак з висновком суду першої інстанції не погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно із статтею 175 Господарського кодексу України (далі - ГК України) майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управлена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно із статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

З урахуванням викладеного недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законом.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.

Отже, для визнання зобов`язання таким, що вчинене фіктивно, закон вимагає наявність таких умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.

Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.02.2018 у справі № 909/330/16.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ФОП Сердюков Ю.О. посилався на те, що є власником товару, який є предметом Договору, укладеного між відповідачами.

ФОП Сердюков Ю.О. зазначав, що ним було отримано від ТОВ "Економ-Схід" товар (одяг і взуття, які були у використанні) на підставі договору поставки та згідно вантажними митними деклараціями про передачу товару від EBIMEXSp Z.о.о. (Польща, Варшава) до ТОВ "Оверсі"; замовленням покупця (ТОВ "Економ-Схід"); видатковими накладними і товарно-транспортними накладними про передачу товару від ТОВ "Оверсі" до ТОВ "Економ-Схід", від ТОВ "Економ-Схід" до ФОП Сердюкова Ю.О.; сертифікатами якості, гігієнічними сертифікатами, листом від ТОВ "Оверсі" до ТОВ "Економ-Схід".

На підтвердження вказаних обставин ФОП Сердюков Ю.О. надав суду договір поставки від 01.03.2016 № 103, укладений ТОВ "Економ-Схід" (постачальник) та ФОП Сердюковим Ю.О. (покупець); замовлення покупця на придбання товару від 24.03.2016 № 531, від 28.03.2016 № 532, від 31.03.2016 № 533; видаткові накладні від 31.03.2016 № 128, від 28.03.2016 № 276, від 24.03.2016 № 274, від 31.03.2016 № 320; товарно-транспортні накладні від 31.03.2016 № 142, від 31.03.2016 № 143, від 31.03.2016 № 144, від 31.03.2016 № 145, від 24.03.2016 № Р274, від 28.03.2016 № Р276, від 31.03.2016 № Р320; митні декларації (форма МД-2) 209140000/2016/009596, (форма МД-3) 209140000/2016/009596, (форма МД-2) 209140000/2016/009800, (форма МД-3) 209140000/2016/009800, (форма МД-2) 209140000/2016/010201, (форма МД-3) 209140000/2016/010201. Вказані докази підтверджують факт купівлі-продажу, поставки та передачі товару від ТОВ "Економ-Схід" до ФОП Сердюкова Ю.О.

Так, у пункті 1.2 договору поставки від 01.03.2016 № 103 зазначено, що предметом поставки за цим договором є товар (товари), точна і загальна кількість яких, їх асортимент (сортамент, номенклатура) за сортами (групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами, номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації) зазначаються в накладних, які становлять невід`ємну частину цього договору.

Відповідно до пунктів 3.1, 6.1 договору поставки від 01.03.2016 № 103 обов`язок постачальника передати товар вважається виконаним в момент передачі товару у розпорядження покупця, а покупець зобов`язаний сплатити постачальнику вартість товару, визначену у відвантажувальних документах (накладних, рахунках-фактурах), що становлять невід`ємну частину договору.

Також ФОП Сердюковим Ю.О. наданий суду сертифікат якості на одяг та взуття, які були у використанні, виданий Ebimex (Польша, Варшава), а також висновок державної санітарно-епідеміологічної експертизи від 12.05.2015 № 05.03.02-03/19735, в якому зазначено, що переданий ТОВ "Економ-Схід" товар (одяг, взуття, столова та постільна білизна, бувші у використанні) відповідає встановленим медичним критеріям безпеки/показникам стосовно того, що вантаж пройшов дезінфекційну обробку.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи.

Первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію (стаття 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні").

Частиною другою статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

За таких обставин апеляційний господарський суд погоджується із доводами ФОП Сердюкова Ю.О. про те, що подані ним первинні документи є належними та допустимими доказами у розумінні статті 79 ГПК України, що узгоджуються з іншими наявними в матеріалах справи доказами.

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 12.05.2016 у справі № 202/2884/16-к, постановленою в межах здійснення досудового розслідування кримінального провадження № 12016040630001113, зобов`язано начальника СВ АНД ВП ДВП ГУНП у Дніпропетровській області повернути власнику ФОП Сердюкову Ю.О. вилучене згідно з протоколом обшуку від 28.04.2016 майно, зокрема одяг та взуття, що були у вжитку, - 100 150 кг, що вилучалися з магазинів.

Крім того, рішенням господарського суду міста Києва від 08.11.2018 у справі № 910/8937/18 за позовом ФОП Сердюкова Ю.О. визнано недійсним договір поставки від 25.01.2016 № 25/16 ДП, укладений Товариством та ТОВ "Маркет Систем", з підстав його фіктивності відповідно до статті 234 ЦК України.

Під час розгляду справи № 910/8937/18 судами встановлено, що майно, яке є предметом договору поставки від 25.01.2016 № 25/16 ДП на суму 4 805 700,00 грн., було предметом договорів відповідального зберігання, укладених Товариством з третіми особами, у тому числі Договору, укладеного з ФОП Ткачовою І.В.

При цьому господарським судом міста Києва у справі № 910/8937/18 зазначено, що згідно з наданими у Податковому кодексі України визначеннями "продаж (реалізація) товарів" та "постачання товарів" наявність права на користування майном у договорі відповідального зберігання вважається реалізацією (постачанням) товару, а, отже, у власника така операція буде вважатися доходом, тому складається податкова накладна.

Рішенням господарського суду міста Києва у справі № 910/8937/18 встановлено, що, згідно з наявними у справі матеріалами податкових обліків та перевірок, у фінансовому звіті Товариства станом на 31.12.2015 та податковій декларації з податку на прибуток Товариства за 2015 рік відсутня інформація про основні засоби, об`єкти оподаткування; поряд з цим зазначено, що балансова вартість основних засобів підприємства становить 0 грн. Згідно з даними податкових декларацій з податку на додану вартість Товариства за січень, лютий, березень 2016 року у період з 01.01.2016 по 31.03.2016 останнє, як платник податку на додану вартість не відобразило податкового кредиту, що виник з господарської операції за актом приймання-передачі № 1 з придбання 01.03.2016 у ТОВ "Маркет Систем" одягу та взуття, що були у вжитку, у кількості 129 740 кг, загальною вартістю 4 805 700,00 грн., у тому числі ПДВ.

Також судом у справі № 910/8937/18 встановлено, що Товариство зверталось до третейського суду з позовом до ФОП Ткачової І.В. про витребування належного йому майна. За результатами розгляду цих справ рішенням третейського суду від 16.06.2016 зобов`язано ФОП Ткачову І.В. повернути Товариству майно на суму 63 000,00 грн., яке було передане їй за Договором.

Скасовуючи рішення третейського суду, господарські суди у справі № 904/9022/16 встановили, що відповідно до документів первинного бухгалтерського обліку (видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, вантажні митні декларації, замовлення покупця, сертифікати якості, гігієнічні сертифікати та договір поставки від 01.03.2016), які знаходяться в матеріалах кримінального провадження № 202/2884/16-к та копії яких долучені до матеріалів справи в суді апеляційної інстанції, спірне майно належить ФОП Сердюкову Ю.О., а сторони третейської справи були обізнані про майнові претензії ФОП Сердюкова Ю.О. на спірне майно.

Відповідно до рішення господарського суду міста Києва у справі № 910/8937/18 майно на загальну суму 4 805 700,00 грн., яке було предметом договорів зберігання № 03-03-16 від 03.03.2016, № 19-04-16 від 19.04.2016, № 21-04-16/2 від 21.04.2016, № 21-04-16 від 21.04.2016, № 26-04-16 від 26.04.2016 і предметом договору поставки від 25.01.2016 № 25/16 ДП, ніколи не належало Товариству, а власником цього майна є ФОП Сердюков Ю.О.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 24.11.2016 у справі № 904/9022/16, залишеною без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.01.2017, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 05.04.2017, рішення третейського суду від 16.06.2016 про витребування майна від ФОП Ткачової І.В. скасовано.

Згідно з частиною першою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною четвертою статті 75 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (статті 76-79 ГПК України)

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин апеляційний господарський суд дійшов висновку, що матеріалами справи підтверджується, що ФОП Сердюковим Ю.О. надано до суду належні та допустимі докази на підтвердження права власності на майно, що є предметом оспорюваного Договору.

Враховуючи, що спірний Договір з боку замовника (власника) майна, що передавалося на відповідальне зберігання, було підписано директором Товариства, яке не було власником цього майна, а, відповідно, не мало жодного права ані розпоряджатися цим майном (передавати його на відповідальне зберігання), ані укладати такий договір, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що це є достатньою правовою підставою для визнання Договору недійсним.

Однак Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати з таким висновком суду апеляційної інстанції не може погодитись, оскільки відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Водночас, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Отже, у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні положень наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

У даній справі ФОП Сердюков Ю. О. оспорює договір відповідального зберігання як заінтересована особа, яка не є стороною цього договору, з тих мотивів, що зазначений правочин має ознаки фіктивності, оскільки його укладено без наміру створення правових наслідків, обумовлених у договорі, а товар, який був предметом договору, ніколи не належав жодній зі сторін договору, не перебував у їх володінні, користуванні, розпорядженні.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторони не вчинили жодних дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. Під час розгляду відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, такий правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Отже, для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності таких умов: вина осіб, яка має прояв у формі умислу, спрямованого на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених у договорі. Відсутність хоча б однієї із цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 28.02.2018 у справі № 909/330/16, від 01.11.2018 у справі № 910/18436/16).

При цьому судом апеляційної інстанції у даній справі не спростовано доводи, покладені в основу рішення суду першої інстанції, яким встановлено відсутність передбачених законом підстав для визнання недійсним договору відповідального зберігання як фіктивного правочину, оскільки ФОП Сердюков Ю.О. не довів належними та допустимими доказами того, що: обидві сторони Договору не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення або ж діяли з обопільним умислом не створювати такі наслідки; майно, яке є предметом Договору, належить саме ФОП Сердюкову Ю.О на праві власності, оскільки дане майно не має індивідуально визначених ознак, які б свідчили, що саме вказаний підприємець є його власником.

Також судом апеляційної інстанції не враховано, що наявні у матеріалах справи докази підтверджують передачу майна на виконання умов Договору, а саме акт приймання-передачі майна від 26.04.2016 № 1, згідно з яким Товариство передало, а ФОП Ткачова І.В. прийняв майно (речі, які були у вжитку) у кількості 2 100 кг оціночною вартістю 63 000,00 грн. При цьому вказані обставини були встановлені судом першої інстанції та викладені ним у мотивувальній частині рішення.

Також Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати зазначає, що хоча ФОП Сердюков Ю.О. й не довів фіктивності оспорюваного правочину про передачу на відповідальне зберігання з правом користування та реалізації, однак це не позбавляє його можливості звернутися до суду з окремим позовом про захист свого права власності.

Таким чином, Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо застосування статті 234 ЦК України

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України ?Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ? від 15.01.2020 № 460-IX касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до статті 300 ГПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з приписами пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

Частинами першою-третьою статті 311 ГПК України передбачено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Частиною першою статті 312 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Доводи ФОП Ткачової І.В. про порушення судом апеляційної інстанції норм права при прийнятті оскаржуваних постанови та додаткової постанови за результатами перегляду справи в касаційному порядку знайшли своє підтвердження з мотивів, викладених у даній постанові.

За таких обставин Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме застосування статті 234 ЦК України та вважає за необхідне касаційну скаргу ФОП Ткачової І.В. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019 задовольнити, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Враховуючи задоволення касаційної скарги ФОП Ткачової І.В. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019, скасування вказаної постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення та додаткового рішення суду першої інстанції, Касаційний господарський суд у складі об`єднаної палати дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги ФОП Ткачової І.В. на додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2019, якою задоволено заяву ФОП Сердюкова Ю.О. про розподіл судових витрат у справі № 904/3938/18 за розгляд справи в апеляційному порядку, скасування додаткової постанови Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2019 та прийняття нового рішення про відмову у задоволенні заяви ФОП Сердюкова Ю.О. про розподіл судових витрат у справі № 904/3938/18 за розгляд справи в апеляційному порядку.

У зв`язку з тим, що суд задовольняє касаційну скаргу ФОП Ткачової І.В. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019 та скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції покладає на ФОП Сердюкова Ю.О. витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 308, 311, 312, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційні скарги фізичної особи-підприємця Ткачової Ірини Вікторівни задовольнити.

2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019 у справі № 904/3938/18 скасувати.

3. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.12.2018 та додаткове рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08.01.2019 у справі № 904/3938/18 залишити в силі.

4. Додаткову постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04.11.2019 у справі № 904/3938/18 скасувати. Прийняти нове рішення. Відмовити у задоволенні заяви ФОП Сердюкова Ю.О. про розподіл судових витрат на стадії апеляційного провадження.

5. Стягнути з фізичної особи-підприємця Сердюкова Юрія Олександровича на користь фізичної особи-підприємця Ткачової Ірини Вікторівни 3 524,00 грн. судового збору за подання касаційної скарги на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.10.2019 у справі № 904/3938/18.

Видачу відповідного наказу доручити господарському суду Дніпропетровської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. Булгакова

Судді О. Баранець

Т. Дроботова

Л. Катеринчук

Б. Львов

К. Пільков

В. Селіваненко

Н. Ткаченко

Постанова ОП КГС ВС від 15 травня 2020 року у справі № 904/3938/18